Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

Я перейшов на ніс і глянув униз. Під носом шхуни було неглибоко, і я, про всяк випадок схопившись обома руками за перерізаний якірний канат, обережно переліз через борт. Вода ледве сягала мені до пояса. Піщане дно було тверде, укатане хвилями, і я бадьоро пішов бродом до берега, лишивши «Іспаньйолу» лежати на боку і полоскали свій парус у воді. Сонце вже сіло, і вітер у сутінках шумів вітами сосен.

Нарешті, нарешті кінчились мої морські пригоди. І я, повернувся на острів не з порожніми руками. Позаду мене стояла відбита у піратів шхуна, на якій ми зможемо вийти в океан. Мені хотілося якнайшвидше добратися додому, у наш блокгауз, і похвалитися своїми подвигами. Мабуть, мені трохи докорятимуть за дезертирство, але я здобув «Іспаньйолу», і це загладить усе. Навіть сам капітан Смоллетт визнає, що я не промарнував часу.

В чудовому настрої, сповнений найсвітліших сподіванок, я попростував до частоколу, за яким, як я гадав, чекають мене мої друзі. Я добре пам'ятав, що найсхідніша з річечок, які впадають у бухту капітана Кідда, починається на горбі з двома скелями. І я повернув ліворуч, до цього горба, сподіваючись перейти річечку у найвужчому місці. Йдучи укосом, де ріс не дуже густий ліс, я незабаром поминув горб і бродом по коліна перейшов цю річечку.

Тепер я був поблизу того місця, де зустрівся з Беном Ганном. Я почав пробиратися обережніше, пильно озираючись на всі боки. Вечір швидко перейшов у ніч. У темряві між двома скелями горба ледь-ледь блимав вогник. Я вирішив, що то, мабуть, Бен Ганн готує собі вечерю, і в глибині душі здивувався його необережності. Адже коли цей вогонь побачив я, то його може помітити й Сільвер з свого табору біля болота.

Темрява дедалі густішала, і мені все важче було орієнтуватися. Двоголовий горб позаду мене і вершина Підзорної Труби праворуч поступово розтанули в мороці. Слабо мерехтіли нечасті зорі. У темряві я натикався на кущі і падав у піщані ями.

Раптом трохи посвітлішало. Глянувши вгору, я побачив, що бліде сяйво освітлює вершину Підзорної Труби. Низом, за хащею дерев, рухалося щось велике й срібне: то сходив місяць.

Іти тепер було значно легше, і я нетерпляче наддав ходи. Увійшовши в гай, який оточував нашу фортецю, я знову згадав про обережність і пішов трохи повільніше. Було б дуже прикро, коли б мене після всіх пригод підстрелили свої ж.

Місяць спливав усе вище й вище. Всі галявини в лісі були залиті його сяйвом. Але просто перед собою між деревами я помітив якесь сяйво, зовсім не схоже на місячне. Воно було гарячіше й червоніше, а час од часу ставало начебто темним. Певно, то було багаття, яке диміло і вкривалося попелом. Що б то могло означати?

Нарешті я добрався до узлісся. Місяць освітлював західний бік частоколу. Решта частоколу і сам блокгауз були в тіні, яку де-не-де перетинали довгі сріблясті смуги. А по той бік блокгауза палахкотіло велике багаття. Його червонуватий відблиск різко вирізнявся серед ніжних і блідих відсвітів місяця. Ніде ні душі. Ні звуку. Тільки вітер шумить у вітах.

Я зупинився, здивований і трохи стривожений. Ми ніколи не розводили такого великого багаття, бо капітан наказував берегти паливо. Чи не сталося під час моєї відсутності якогось нещастя з моїми друзями?

Я підкрався до східного кіпця частоколу, весь час тримаючись у тіні, і переліз у темному місці через огорожу. Потім обережно й нечутно поповз до блокгауза. Раптом я почув гучне хропіння; хоч цей немузичний звук раніше мені аж ніяк не подобався, тепер він приємно лоскотав мені вуха. Отже, мої друзі живі і почувають себе в безпеці. Хропіння заспокоїло мене, як заспокоює чудовий пічний вигук вартового: «Все гаразд!»

Дивно тільки, що вони не поставили вартових. Коли б зараз підкрався не я, а Сільвер із своєю зграєю, то всіх їх можна було б перерізати. «От що значить, коли паш капітан поранений», — гірко подумав я і знову почав докоряти собі, що кинув друзів у такій небезпеці, коли їм нікого навіть поставити на варту.

Я підповз до дверей і зазирнув усередину. В темряві нічого не можна було побачити. Крім хропіння, чути було ще якийсь дивний звук: чи то плескіт крил, чи то стукотіння дзьобом. Простягти руки вперед, я почав помацки пробиратися на своє колишнє місце, посміхаючись при думці, як зрадіють і здивуються мої друзі, побачивши мене вранці.

Я наштовхнувся на щось пружне, очевидно на чиюсь ногу, але той тільки забурмотів і перевернувся на другий бік.

І тоді раптом з темряви пролупав пронизливий, голосистий крик:

— Піастри! Піастри! Піастри! Піастри! Піастри! — одне й те саме, без перепочинку, без зміни в голосі, мов заведений годинник.

Та де ж Капітан Флінт, зелений папуга Сільвера! Це він лопотів крилами і стукотів, дзьобаючи кору на дереві! Ось хто охороняв тих, що спали, краще за будь-якого вартового і тепер криком попередив їх про мою появу!

Я не встиг отямитись, як люди, розбуджені дзвінким криком папуги, прокинулись і посхоплювались на ноги. Я почув голос Сільвера. Він вилаявся і закричав:

— Хто йде?

Я кинувся тікати, але на когось налетів. Відштовхнувши одного, я попав у пазури іншого. Цей міцно схопив мене.

— Принеси вогню, Дік, — сказав Сільвер.

Пірат вибіг з блокгауза і повернувся з палаючою головешкою.

Частина шоста

КАПІТАН СІЛЬВЕР

Розділ XXVIII

У ВОРОЖОМУ ТАБОРІ

Багрове світло головешки осяяло середину блокгауза і підтвердило найгірші з моїх здогадок. Пірати захопили будинок і всі наші припаси. І бочка з коньяком, і свинина, і мішки з сухарями були на тому самому місці. Але жодного полоненого я, на свій жах, не помітив. Мабуть, всі мої друзі загинули! Серце моє стислося від горя. Чому я не лишився і не загинув разом з ними?..

У блокгаузі були всі шестеро, які лишилися живі. П'ятеро з них, червоні й опухлі, очумавшись од п'яного сну, схопилися на ноги. А шостий тільки звівся на лікті. Його бліде обличчя й скривавлена пов'язка на голові свідчили, що він поранений, і поранений зовсім недавно. Я пригадав, що під час атаки на блокгауз один з піратів був підстрелений і сховався у лісі. Мабуть, це був він.

Папуга сидів на плечі Довгого Джона і чистив дзьобом пір'я. Сам Сільвер був блідіший