Сокіл і Ластівка - Борис Акунін

Рудий штурман з гідністю відказав:

— Я теж користуюся рум’янами. І пудрою. Джентльмен, який шанує себе, повинен виглядати пристойно. Принаймні на березі, де стільки гарненьких жінок.

Він не жартував. Придивившись, я помітив, що його чоло неприродно біле, а щоки надміру рожеві. До всього від містера Логана долітав аромат фіалок — не зовсім звичний для морського бурлаки запах.

— Гаррі у цій справі мастак! — Кербіан захоплено покрутив головою. — Він мені тут заходився розповідати про ямайських мулаток — прямо слину пустив. А Епін у нас поки незайманий! Ха-ха-ха!

— Я вважаю, що це лікується, — зауважив ірландець. — Чи не так, пане лікарю?

— О-хо-хо! — ще більше зайшовся Пом. — Це він пожартував! Ти второпав, малий? А сам навіть не посміхнувся! Мені подобається цей рудий чортяка! Звісно, що лікується. Прямо зараз ми тебе, малий, і вилікуємо. Тут найбільш годяще місце! У морі баб катма. Добре туркам, у них, кажуть, з ранку до вечора смалять один одного. А ми християни, нам не годиться. А-ха-ха!

Поки він веселився з власного жарту, який Летиція, судячи зі спантеличеного виразу обличчя, не зовсім збагнула, я думав, що анітрохи не шкодую за фізичним коханням, якого ніколи не знав і не звідаю. Чуттєвість затуманює розум і зближує мислячу істоту з твариною, все існування котрої зводиться до двох бажань: їсти та спаровуватися. І найрозумнішому з людей, поки він молодий, неможливо піднестися над своєю тваринністю. Навіть католицькі монахи, які дають обітницю безшлюбності, не позбавлені цього принизливого потягу. Вони вгамовують у собі інстинкт зусиллям волі, постом і молитвою, але це не означає, що спокуса дає їм спокій. Повна духовність та істинна мудрість доступні людині, лише коли вона досягає старості й звільнюється від тягаря пристрастей.

Мені легше, я птах. Коли, бувало, жар молодої крові кидався мені в голову, я знаходив порятунок у польоті. Чим вище над землею піднімали мене крила, тим простіше було вивітрити дурман.

— Ходімо нагору, синку! Татусь Пом частує! — Старий штурман підхопився й потяг Летицію за собою.

— Дякую, іншим разом… Ні-ні, нізащо! — відбивалася вона.

Я хотів допомогти дівчинці й дзьобнути причепу у лікоть (там є така чутлива точка, від уколу куди рука одразу терпне), та Кербіан і сам відчепився. Він, власне, був добрим хлопцем. Просто випив зайвого і сповнився душевної широти.

— Тоді ти, рудий дияволе! Ти поставив мені випивку, а татусь Пом бути в боргу не звик! Бери будь-яку дівку, яку забажаєш. Частую! Чи ти на словах лише спритник?

Він похитнувся, а Логан радо вигукнув:

— Щоб я відмовився від цього діла? Ніколи й нізащо! Дякую за пропозицію, приятелю! Це щедро, по-штурманському!

Вони обійнялися й почали підніматися сходами, причому ірландцеві довелося підтримувати приятеля за талію — татусь Пом долав східці з труднощами.

«Гайда, веселі кралечки!

Гуляти будемо до ранку-у!» —

заспівав він громовим голосом.

Другий дискантом підхопив:

«Я плив три місяці з Ріо,

Тепер час моїм забаганкам!»

Летиція полегшено зітхнула.

— Які стомливі моряки, Кларо, — поскаржилася вона. — Га треба звикати до їхнього товариства. Як ти можеш пити цю отруту?

Обережно вона понюхала склянку, скривилася, вмочила губи.

— Невже це можна вливати в себе добровільно?

Е, люба, подумав я, коли прохопить норд-ост та навалиться смуток від порожніх горизонтів, оціниш чарівність рому й ти.

— Куди ти, старий п'яндиго? — пролунав згори голос з ірландським акцентом.

Я підвів голову і побачив, як сходами, з криком та жахливим грюкотом, ледь не сторчма котився старий штурман. Він пролетів, перерахувавши всі гострі сходинки, гепнувся вниз і залишився лежати нерухомий, безмовний. Нагорі, розчепіривши руки, закляк ошелешений Логан.

Мить у залі було тихо. Потім усі кинулися до лежачого. Я злетів на бильця, щоб зазирнути з-за голів.

Схоже, справа була кепською. Кербіан роззявляв рота; але виходило лише натужне кректання.

Його намагалися підняти, трусили, навіть ляскали по щоках, але сердега не відгукувався, його шерхла фізіономія посиніла.

Я бачив, що він не може видихнути. Його слід було якомога швидше покласти на спину, та як їм поясниш?

Хтось гукнув:

— Тут був лікар з «Ластівки»! Де він?

Мою Летицію підштовхнули до лежачого. Вона з жахом дивилася в його благальні очі. Татусь Пом силкувався щось сказати, та не міг.

Сходами збіг Логан.

— Що сталося, рудий? — кричали йому.

— Пустіть! — Ірландець усіх розштовхав, нахилився над Кербіаном. — «Не тримай мене, сам піду». Ось тобі й «сам»… Е, приятелю, ти, либонь, хребта зламав. Погана справа. У мене одного разу ось так само марсовий з бізані гримонувся. Треба на спину його, рівніше. Бо задихнеться.

Молодчага рудий, діло каже!

Сердегу поклали на підлогу. Логан кілька разів сильно натиснув йому на груди, і татусь Пом почав дихати. Кров відлинула від обличчя, воно стало білим.

— Рушник на шию! За плечі беріть! А ви двоє за ноги! Кладемо на стіл, раз-два! — зі знанням справи порядкував ірландець.

Про «лікаря» всі забулися, але ж я бачив, як вражена Летиція. Вона пополотніла більше за Кербіана.

Коли метушня трохи стихла, вона підійшла до ірландця і з почуттям промовила:

— Ви врятували йому життя, мсьє.

— Маю надію, на Страшному Суді мені це врахують. — Він перехрестився із запалом, який мене здивував. Хто б міг подумати, що пройда такий побожний?

Судячи з наступної репліки, Гаррі був ще й філософом:

— Правду кажучи, краще ми б дозволили старому самому відкинути копита. Що за життя зі зламаним хребтом? Хоч Господу видніше, коли забирати до Себе наші грішні душі. На вашому місці, пане лікарю, я б спробував улити цьому телепню у горлянку кілька крапель рому. Як не зможе проковтнути, можна кликати священика.

Летиція так і зробила. Однією тремтячою рукою підняла страдникові голову, а в другу взяла склянку.

Татусь Пом сіпнув кадиком, похлинувся, та все ж проковтнув.

— Благословенна Пресвята Діва! — вигукнув Доган, і на його очах з’явилися сльози. Рідкісна сердечність для моряка!

Тим часом прийшов капітан «Ластівки», по якого збігав хтось із відвідувачів.

Дезессар похмуро скоса поглянув на Летицію, навіть не кивнувши їй. Протягом медичного огляду він один раз зазирнув до кают-компанії, з хвилину витріщався на «Люсьєна Епіна» і так само мовчки пішов. Нічого він не сказав, лікареві і тепер. Подивився на непритомного штурмана; який важко дихав, і зняв капелюха — не на знак скорботи, а щоб почухати потилицю.

— Допився, старий телепень! Несіть його додому. Просто на столі, — та й плюнув на підлогу.

Летиція запитала:

— Ми на світанку