Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський
— Вставай, чоловіче. Приїхали, — почув голос Стефи й озирнувся.
Молодята стояли вже на порозі купе й чемно прощалися з вуйком Василем та вуйною Стефанією. Підвівся, щось буркнув і взявся за валізу.
Вийшли на перон. Стефа запитала у череваня, що хусточкою витирав піт на голому черепі:
— Перепрошую, шановний, де тут можна придбати квитки на Кам'янку-Бузьку?
— Зайдіть до вокзалу. Там каси…
Тур ухопив Стефу за руку й потяг до вокзалу.
— Ти таки занадто говірка, моя люба. Навіщо кому знати, куди ми їдемо? Хіба самі не знайдемо касу?
— За одне слово, яке ви зараз сказали, я готова мовчати до нового пришестя. — Вона поглянула на нього спраглими очима й додала з приглушеним жаром: — Мене ніхто ще так не називав…
— Як? — не второпав Тур.
— Любою…
— Ой, щось не віриться. Така гарна та зваблива жінка…
— У нашій Калинівці, як у дрімучому лісі, жодної інтелігентної людини, — з несподівано щирим сумом мовила Стефа. І ці її слова примусили Тура поглянути на свою супутницю іншими очима.
Купили квитки, зайшли у вагон, старий, збудований ще за Польщі. Тур відчув приплив давно забутого тепла, так ніби ступив на стежку юності.
— Я в таких вагонах колись на канікули з гімназії додому їздив, — шепнув на вухо Стефі. Вона лагідно поглянула на нього й дістала з валізи снідання.
До Кам'янки-Бузької дісталися без пригод. День був базарний. У містечко з'їхалося багато людей з навколишніх сіл. Серед них не так уже й помітними були двоє приїжджих, які й собі потяглися за іншими на базарну площу. Там, поштовхавшись між рядами, заваленими усякою всячиною, яку несе по весні на продаж селянин і до якої має потребу міський житель, Тур із Стефою купили гарного сала й подалися до лавок з крамом. Стефа вгледіла чорну, з великими червоними квітами хустку й заходилася приміряти її, поглядаючи на себе у невеличке люстро. Хустка їй личила, і Тур подумав, що було б непогано подарувати її Стефі, мовляв, нехай пам'ятає…
— Подобається?
— Йой, така файна…
— Вона вам до лиця, купуйте, — мовила дівчина за прилавком.
Стефа зиркнула на Тура, очікуючи, що скаже він.
— Не знав, що маю жінку циганку, — чи не вперше за час їхнього знайомства щиро посміхнувся і, лукаво поглядаючи на свою супутницю, додав: — Хоч зараз до табору… Беремо. Вважай, то мій подарунок до дня народження. Кому тут у вас платити?
— Платіть до каси. А ви носіть на здоровля.
За касою сиділа вже немолода жінка. Брунатна, вроджена пляма була чи не на півобличчя. Жінка прикривала пляму хусткою. Тур подав їй гроші й тихо, так щоб не почули інші, спитав:
— А де б я міг придбати добре чересло до плуга?
Жінка підняла на нього перелякані очі. Губи ворушилися, руки автоматично забирали гроші, крутили ручку каси, подавали чек, а голосу все не було. Нарешті опанувала собою.
— По крамницях зараз такого не продають. Це вам десь доброго коваля треба пошукати…
— Може, порадите? — запитав, пильно дивлячись на касирку. Поки що все йшло за умовами пароля. Далі жінка мала назвати адресу зв'язкового, але вона щось зволікала з відповіддю.
— Ну, то де мені шукати того коваля? — вимогливо мовив Тур.
— Не знаю… Не знаю, чоловіче добрий… Спитайте в когось іншого. — Вона простягла руку за грошима, які подавав їй хтось із черги, й опустила голову. Тур зрозумів: розмову закінчено. Взяв свій чек і пішов до прилавка, де Стефа гомоніла з продавцем, котрий вийшов на заміну дівчині. Подав чек, поглянув пильніше на чоловіка за прилавком, і мороз пройшов йому поза плечима. Здавалося, що він десь, і то зовсім недавно, бачив його. Гарячково думав, де саме, й раптом пригадав: їхали від Львова в одному вагоні.
Стефа пов'язала нову хустку, ще раз оглянула себе у люстрі, й вони вийшли з крамниці.
— Спасибі, любий, — вона пригорнулася до Турового плеча й пішла поруч, міцно тримаючи його попідруч. — Ти дуже щедрий та уважний до мене. Такий дорогий подарунок! Але як ти довідався, що наближається мій день народження? Певне, Ігнась сказав…
— Не було нам коли про таке говорити. То я так, навмання…
— Отже, серцем відчув, що то буде мені приємно… — промінилася з радості Стефа. Тур і сам хотів би порадіти разом з нею, відчути насолоду з такого дрібного, але приємного приводу, та щось смоктало його під серцем і не давало змоги відволікатися на дріб'язок, весь час примушувало повертатися думкою до того, що тільки-но сталося в крамниці. Стефа, здається, нічого не помітила, та, мабуть, їй і говорити про те поки що не варто. Хай потішиться…
Він заздрив Стефі, яка могла дозволити собі милуватися цим, по-весняному вбраним містечком, заздрив людям, що, хай і перейняті житейськими клопотами, все ж не несли на плечах такого тягаря, як він. У голові крутилися паролі, явки, які отримав од 135-го. Їх було кілька. На випадок провалу однієї явки можна було скористатися з іншої. Так радив 135-й. Однак за цією простою фразою ховалася смертельна небезпека. Як наперед знати, що та чи інша явка провалена? Тільки особистою перевіркою… Як от щойно, в крамниці. Поткнувся, а вона відповідає… У тому паролі два контрольних слова: «чересло», що має означати «леміш», і «коваль». І перше, й друге — псевдо Кука. Через цю жінку з брунатною плямою на обличчі він мав вийти на стежку, що вела до Леміша. Проте вона урвалася. Що трапилось? Якби чекісти взяли Леміша, то й цю касирку теж замели б… А власне, чому? Може, підсадили, як ту качку, що скликає до