Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський
Гуркіт за спиною шарпонув нерви. Перелякано озирнувся. На порозі купе стояв молодик у формі залізничника. За ним майнула постать військового.
— Розбирайте квитки… Через п'ятнадцять хвилин будемо у Львові. У вас яке місце? — звернувся до Тура.
— Третє, — відповіла за нього Стефа. — А в мене четверте…
Вона так чарівно посміхалася й так боляче тиснула ногою на Турів черевик, що він врешті отямився. Взяв квитка і, ховаючи його до кишені, знову повернувся до вікна. Неприємно було, що Стефа бачила його збентеженість. Вона повинна думати про нього як про людину крицевої волі. Але хто може знати, що у жінки в голові, коли й про те, що в неї на серці, не завжди довідаєшся… Ця ніби зразу ж виявила свою прихильність. Так на тебе дивиться, наче з першого погляду закохалася по самі вуха. Він вже давно нікому не вірить, а жінкам, та ще таким звабливим, як ця… А вона таки нічого собі жіночка. Таку б не гріх і приголубити. Та, певне, треба менше зиркати на неї хтивими очима. Щораз, вловивши його погляд, Стефа шаріється, а в очах пломеніє таке нестримне бажання плоті, що, здається, нахились він до неї з ласкою — вибухне. Мабуть, ця обставина й стала вирішальною, коли вони із 135-м радились про те, хто поведе його до Леміша. Тоді й домовились, що про людське око видаватимуть себе за чоловіка й жінку, які хоча вже й давно побралися, а реєструвати шлюбу не поспішають. Досить того, що вони подружжя перед господом богом. Подружжя… Він так і не спромігся подбати про сім'ю. Жінкам подобався завжди. Бувало, що й кохав, та недовго. А головне, не міг дозволити пов'язати собі руки сім'єю. Принаймні так вважав замолоду, а потім уже самотнє життя стало звичною нормою існування..
Та що казати, воно було б зовсім незле добути той куш обіцяних Лебедем грошей, оселитися десь подалі від клопоту, організаційних чвар, незлагод, міжусобиць, завести лагідну жіночку під боком та й пожити хоч який десяток років, як люди живуть… Ідилія! Мрії! Сентименти кляті! Хіба все те для нього. Коли й станеться диво, коли й вдасться вислизнути живим із цієї пастки, то все одно життя його покотиться туди, куди й раніше котилось… А все-таки ця попівна чимось зачепила за серце.
За вікном промайнув міст. Поїзд відкинув химерну тінь на плесо тихої річки й пірнув між молодий соснячок посадки, яка неширокими смугами простяглася обабіч залізничної колії. Знову бачив Стефу, простоволосу, заспану, що на голос панотця стала на порозі кімнати. Саме тоді й зустрілися їхні погляди, і щось ніби тенькнуло в його зашкарублому серці. Здається, ні панотець, ні Еней нічого не помітили. Еней пішов завести тих трьох до криївки, що здавна була обладнана під повіткою отця Феоктиста. Після того, як Іван спалив свою хату, вони вже не насмілювались потикатися до будь-якої оселі, днювали по ведмежих гаврах[28], а ночами йшли. Еней привів їх до батькової фари[29], хоч такого й не передбачалося за планом. А що мав робити, коли всі явки вже були провалені. Три доби довелося просидіти у схроні, чекаючи, поки Стефа принесе грипса від 135-го. На четверту ніч вони повели його. Власне, мав вести Еней, та Стефа повернула на інше. На контрольну зустріч від 135-го мав вийти Кужіль, а він Ігнася (так вона називала брата, полковника Енея) в обличчя не знає. Та й до 135-го мала термінову справу. Після зустрічі з Кужілем Еней подався назад, на фару, бо мав наказ чекати його повернення. Завдання полковникові поставив чітке: поки вони будуть у Леміша, розвідати все, що вдасться, про той обоз із золотим запасом УПА, котрий зник десь у трикутнику Спасів — Калинівка — Дермань.
Поїзд вповзав у місто, що виникло перед очима зразу після того, як урвалася смуга сосняка. Знайомі обриси Замкової гори, стрімкі шпилі костьолів, білий, мов привид, Юр пливли над оповитими ранковим туманом будинками міста.
Так, це був Львів, місто його юності. Якщо правда те, що місто формує людську особистість, то його, Василя Переліса, сформував Львів. Гімназія, товариство «Просвіта», журналістське середовище, що гуртувалося навколо націоналістичного «Вісника», і, зрештою, підпільна робота, спрямована не лише проти польського тиску, але й проти червоного Сходу. Він уже тоді розумів, що всі зусилля ватажків ОУН замикаються на німецькій розвідці й зосереджені на виконанні її завдань. Зрозуміти те було неважко, бо якось воно вже так сталося, що з перших самостійних журналістських кроків був міцно пов'язаний з проводом, а відтак працював на абвер, як всі прихильники Бандери. Мельниківці, ті були креатурою гестапо. Всі працювали на фашистську Німеччину, гордо заявляючи в пресі про спорідненість ідеології націоналізму з націонал-соціалізмом, а дехто силкувався навіть прилучити українців до арійської вищої раси. Господи, якого тільки глупства не писали тоді невтомні журналістські пера, запопадливо доводячи свою причетність до ідей нового німецького фюрера.
До тридцять дев'ятого праця на іноземну розвідку вважалася мало не геройством для члена ОУН, чому ж тепер цього не ставлять на карб, а говорять про те з презирством й огидою. І то не лише рядові функціонери, а й такі, приміром, провідники, як Леміш. Як до нього підступитися, як переконати, що настав час підпорядкувати всю організаційну мережу інтересам американської та англійської розвідок. А Лебедь вимагає так мудро повернути справу, щоб поступово англійську зіпхнути з воза геть, щоб тільки на американців працювала мережа ОУН у краї. Як з тим бути, адже хто-хто, а він мав би знати, що то
