Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський
— Дякую… Проте, мабуть, доведеться обійтись. Мені ще треба до міста в справах…
Після вечері подався до центру Кам'янки шукати будинок дантиста Погрібного. Пан Погрібний колись мав практику у власному домі. Тут були й кабінет, і житло, але часи змінились… За Польщі все те було просто, люди йшли лікувати зуби, а разом з ними міг прийти й кур'єр від проводу. Тепер доводилося пильнувати за будинком і за вулицею. Раз, другий пройшовся повз будинок Погрібного. У вікнах не світилося. Пильно оглянув сусідні будинки, чи не піднімає хто штору, чи не відхиляє фіранку, аби стежити за тими, хто заходить до пана лікаря. Проте у цей весняний вечір, що виповнив вулиці сирістю, перехожих майже не було. Люди поспішали в тепло і затишок. Тур зробив вже третє коло, тримаючи під наглядом будинок дантиста. Десь на околиці валували собаки, ще більше вирізняючи нішу, яку несла з собою близька вже ніч. Частіше гасли у вікнах вогні, яскравіше блимали у майже чорному небі великі й холодні зорі. Їм було байдуже, що діялось на нашій грішній землі.
Наважився, штовхнув хвіртку. Вона прочинилася без рипу. Десь у глибині двору загарчав пес. Певне, його зачинили в повітці, й тепер він рвався, почувши стороннього. Від хвіртки до ганку кілька кроків, потім чотири сходинки, і ти вже біля дверей, а серце калатає так, ніби пробіг верстов п'ять. Натис на кнопку дзвоника — раз, другий, виждав хвилину і натис ще двічі. Тиша. Навіть пес затих. Потім кроки і голос — жіночий, ламкий від хвилювання:
— Хто там?
— Я до лікаря. У мене зуб мудрості розкрошився…
— Лікар вдома не приймає. Прошу до лікарні.
— Але ж зараз ніч…
— У лікарні є пункт швидкої допомоги. Йдіть туди, там сьогодні чергує молодий лікар Юрко Медвідь.
— Дякую гречно, однак мені хотілося, щоб подивився старий лікар…
У Тура ще сильніше закалатало серце — все в означеному 135-м паролі зійшлося. І головне знову було названо два псевдо Кука: Юрко і Медвідь. Не «ведмідь», як належить за українським правописом, а саме Медвідь…
Двері відчинилися, й він опинився в темному передпокої.
— Роздягайтесь, — промовила жінка. — На вас чекають… На нього справді чекали. В підвальній кімнаті зі щільно затуленим віконцем під стелею ледь блимала електрична лампочка. В кінці довгого столу сидів огрядний чоловік у ялових, добре змащених дьогтем чоботях і потертому бобриковому піджаку. Голова сива, коротко стрижена. Під кошлатими бровами глибоко сиділи пильні й тверді, мов камінці, очі. На колінах тримав кашкета, такі колись, ще за Польщі, носили лісники. Чоловік довго дивився на Тура, потім сказав, трохи гугнявлячи:
— Слава героям…
— Україні слава, — відказав Тур, шукаючи очима стільця. Однак у кімнаті, крім того, на якому сидів лісник, іншого не було. Та, власне, його ніхто й не запрошував сідати. З ним говорили твердо і не досить шанобливо.
— Зброю маєте?
— Маю…
— Покладіть на стіл, і то всю.
Тур не звик, щоб з ним отак поводились, однак підкорився. Розумів, що то не лише сваволя цього кремезного кур'єра, а наказ Леміша. Поклав на стіл пістолета, фінського ножа, дві гранати-лимонки.
— Все? — запитав сивий, згрібаючи зброю в торбу, яку мав при боці.
— Та ніби все… Поясніть, чому забираєте зброю? А що як дорогою доведеться…
— Наша зброя — розум, — дядько поглянув на годинник, підвівся. — Ходімо. Запитання потім, як будемо в лісі.
Ішли майже всю ніч. Уже й місяць скотився за обрій, уже й на схід сонця зажевріло, а вони все йшли лісами тримаючись далі від осель і наїжджених доріг. Зрештою; опинилися на галявині, біля хатини, що колись правила за лісовий кордон.
— Заждіть, я зараз, — мовив кур'єр і зник, за кущами.
«Далеченько забилися, пане головнокомандуючий… І як звідси, з цих ведмежих гаврів, кимось командувати? Та й чи є ким?» За ці неповні два тижні, протягом яких він ходив українською землею, ще не довелося йому зустріти навіть натяку на ту силу, на яку сподіваються в Мюнхені. Ані вошивий полковник Еней, ані 135-й з його купкою переляканих «героїв» не засвідчили собою тієї сили. Рештки колись міцно збитої організаційної мережі, обірвані зв'язки, безнадія навіть в очах бойовиків…
— Ходіть за мною, — почув із темряви гугнявий голос. Пройшли на подвір'я, потім на стодолу. Тут пахло злежаним сіном. Приставили драбину на підрю[30].
— Лізьте… Поспіть трохи. Я гукну вас, — сказав кур'єр і вийшов геть.
Наче тільки склепив повіки, як вже…
— Вставайте! Час снідати, добродію, — чується десь знизу все той же гугнявий голос. — Злазьте… Я тут вам умитися приніс.
Зліз, обтрусився від сіна, вмив заспане обличчя, раз, другий присів, потягнувся і раптом почув:
— Слава Йсу.
— Навіки… — Озирнувся. У дверях стоїть невисокий на зріст, кремезний чоловік. Дивиться пильно.
— А ти мало змінився, друже Василю…
— Та й ви нівроку, пане президенте… — вихопилось у Тура. Він подумки лайнув себе за дрож у колінах, за те що зразу поруч з Лемішом відчув себе маленьким і ницим; А той і бровою не повів, мабуть, звик до того, що перед ним усі нижчі.
— Як дорога?
— Бодай не згадувати… — відказав Тур і вже спокійніше, неквапом витер рушником шию, обличчя, руки, одягнув піджака і ступив крок до Леміша. Обійнялись.
— Скільки ж це ми з
