Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні

його північним узбережжям — до Тортуґи, у ту піратську бухту, де принаймні можна було не боятися полону. Залишалось домовитися, чи варто їм везти із собою іспанців, чи посадити їх у шлюпку і дати їм можливість самим дістатися берега Еспаньйоли, що лежить миль за десять звідси. На останньому варіанті наполягав сам Блад.

— Нічого іншого не залишається, — переконував він. — На Тортузі з них живцем поздирають шкіру.

— Це найменше, на що ці свині заслуговують! — пробурчав Волверстон.

— Пам’ятай, Пітере, — встряв Хаґторп, — погрози юнака сьогодні вранці. Якщо він втече і розповість усе своєму дядькові-адміралу, ти таки висітимеш...

Слід віддати належне Пітерові Бладу — цей аргумент на нього не вплинув. Можливо, це й дрібниця, але в розповіді, де багато що свідчить проти нього, не треба обминати обставин, які говорять на його користь. Адже це доводить, що приписуваний йому цинізм має під собою підстави і виник він вунаслідок заподіяного йому зла, а не від природженої жорстокості.

— Мені наплювати на його погрози.

— Не треба так казати, — відповів Волверстон. — Розумніше було б повісити його разом з іншими.

— Розумніше, але не по-людські, — зауважив Блад. — Людині властиво помилятися, хоча, можливо, милосердя і є винятком із помилок. Ми будемо винятком. Я не можу пристати на таке обдумане вбивство. На світанку посадіть іспанців у шлюпку з бочкою води й торбою сухарів, і нехай забираються під три чорти!

Це було його останнє слово, його товариші скорились: на той час він уже здобув серед них неабиякий авторитет. На світанку дон Естебан та його люди залишили фрегат.

Два дні по тому «Сінко Льяґас» увійшов в оточену скелями Кайонську бухту, яку природа, здавалося, від самого початку призначила за фортецю для тих, хто привласнив її.

Розділ XIII. Тортуґа

Настав час повною мірою розкрити той факт, що історії про подвиги капітана Блада дійшли до нас виключно завдяки сумлінності Джеремі Пітта, шкіпера із Сомерсетшира. На додаток до його навігаційних здібностей цей люб’язний молодий чоловік ще й майстерно володів пером, яким часто користувався, натхненний неприхованою симпатією до Пітера Блада.

Пітт був шкіпером, або, як сказали б сьогодні, штурманом, сорокагарматного фрегата «Арабелла» він вів судновий журнал — і вів так, як ніхто до нього. Журнал цей складався з понад двадцяти томів різного формату; деякі з них не збереглися, в інших бракує багатьох сторінок. Але якщо я, ретельно вивчаючи їх у бібліотеці містера Джеймса Спека із Комертина, часом страшенно сердився через ці прогалини, то нерідко мені завдавала чималого клопоту і надмірна Піттова багатослівність, бо в цій безладній масі документів важко було іноді відокремити справді істотні факти від другорядних.

Є підозра, що деякі з цих записів було навіяно подвигами іншого капітана, Морґана...Хоча я можу й помилятися, і подвиги Морґана дарма приписувати абикому, хоч і Пітерові Бладу. Але це не так важливо. Головне, що всі ці події сталися насправді, хай би хто про це розповідав.

Перший том корабельних журналів Пітта майже цілком складається з розповідей про події до моменту першого приходу Блада до Тортуґи. Том цей, так само як і зібрання протоколів державних судових процесів, поки що є головним, хоча й не єдиним джерелом для моєї історії.

Пітт приділяє велику увагу ось чому: саме обставини, на яких я зупинився, і тільки вони, змусили Блада шукати притулку на Тортузі. Він упродовж багатьох сторінок наполягає: ані Блад, ані будь-хто з його товаришів у нещасті не мав наміру об’єднати свої зусилля з флібустьєрами, які, прикриваючись напівофіціальним захистом французів, зробили з Тортуґи лігво, звідки виходили на страхітливий піратський промисел. Нападали головним чином на іспанські кораблі й колонії.

Як розповідає нам Пітт, спочатку Блад мав намір дістатися до Франції або Голландії. Але тривалими тижнями в очікуванні корабля, який міг би доставити його в одну із цих двох країн, він помалу витратив усі свої гроші. Літописець свідчить, що в ті дні він помічав у свого друга ознаки якогось прихованого неспокою. На думку Пітта, саме ці неспокій та бездіяльність призвели Блада до зловживання міцним вест-індським спиртом, до якого він так був удався. І, власне, через це Блад опустився до рівня заклятих авантюристів, з якими він зустрічався на березі.

Не думаю, що Пітта слід обвинувачувати втому, що він шукає низку виправдань для свого героя. Гадаю, що за тих часів було багато чого, що могло пригнічувати Пітера Блада. З думки не йшла Арабелла Бішоп, а вона, безумовно, у його житті посідала чільне місце. Чарівність дівчини та недосяжність щастя з нею зводили його з розуму. Він кохав Арабеллу, але знав, що вона втрачена для нього назавжди. Збираючись до Франції чи Голландії, він не мав перед собою чіткої мети, не знав, що, власне, він там робитиме. Та що й казати, він був збіглий раб, людина поза законом для батьківщини і бездомний вигнанець для будь-якої іншої країни. Лишалося море, гостинне для всіх, а особливо принадне для того, хто оголосив справжню війну суспільству. Отже, згадав авантюрний дух, який колись уже спокусив його на пошуки пригод просто заради пригод, зваживши, що тепер потяг до мандрів підсилювала безрозсудність, породжена вигнанням, додавши до цього військову підготовку та вміння командувати кораблем... Усе це підсилювало спокуси, які постали перед ним. Навряд чи хто дивуватиметься або дорікатиме, коли він кінець кінцем здався. До того ж не забувайте, що знадливі слова він чув не лише від знайомих піратів, постійних відвідувачів таверн Тортуґи, але й від губернатора острова д’Ожерона, який забирав у піратів десяту частину здобичі за право залишатись у гавані. Крім того, д’Ожерон непогано заробляв і на комісійних дорученнях — він брав готівкою і натомість видавав векселі, які оплачувались у Франції.

Ремесло, яке можна було б назвати ганебним, коли б до неї закликали тільки тлусті напівп’яні авантюристи, мисливці, лісоруби та прибережні збирачі всього, що викидалося морем, — англійці, французи й нідерландці, — стало гідною, практично офіційною формою каперства, коли за неї виступав вишукано одягнений,