Сокіл і Ластівка - Борис Акунін

— Я знаю, — відрізала Летиція, хоч, певен, вперше про це почула. «Спокійно, спокійно», — курликнув я їй на вухо. Кутик рота в дівчинки сіпався, блакитна жилка на скроні несамовито пульсувала.

До кают-компанії, перевалюючись на кривих ногах, увійшов голісінький волохатий дядько й вишкірився єдиним жовтим зубом.

— Це Тхір, корабельний тесля. В нього трохи менше десяти зубів, але ж дуже потрібна людина.

— А прізвище як?

Летиція приготувалася записати.

— Тхір, — подумавши, відказав тесля. — Пане лікарю, мені б мазі якої, бо свербить — сил немає.

Він показав собі на пах, і моя вихованка затремтіла.

Чоловічий предмет Тхоряки весь побрався струпами і виразками — звичайна для матроса річ. Менше треба валандатися по портових борделях.

Скільки мені відомо (а мені, нагадую, відомо про Летицію все), сей орган, будучи дівицею, вона досі бачила лише на античних скульптурах і уявляла собі зовсім інакше.

— Що за каліцтво?! — закричала вона, незмірно образивши теслю.

— Чого це «каліцтво»? Звичайна іспанка!

Ось що цікаво: іспанці ту саму хворобу називають «французькою».

— Морськими правилами не заборонено, — заступився штурман. — А то доведеться півкоманди відраховувати. Стривай, синку, і в тебе теж буде. Ач, почервонів як! Ось якщо дорогою зайдемо в Кадіб, я тебе в таке місце відведу — швидко червоніти розучишся. А хочеш, прямо сьогодні зазирнемо до товстухи Марго, на Єврейську вулицю? Частую, заради знайомства.

Летиція так відчайдушно захитала головою, що обидва моряки розреготалися. «1. Тхір, тесля. Придатний», — записала вона в зошиті тремтячою рукою.

— Котись і клич наступного! — звелів татусь Пом.

* * *

Потім нас відвели в каюту показати вміст лікарської скрині. Летиція після двогодинного огляду й так була близька до втрати свідомості, а тут, відкривши віко, остаточно скисла.

У дерев’яному, закритому на хитромудрий замок ящику розміром три фути на півтора було чотири висувних секції, кожна поділена на багато комірок. У гніздах верхнього поверху лежали хірургічні інструменти. На ляді, з внутрішнього боку, був приклеєний реєстр з їхніми назвами.

Летиція читала перелік уголос, щораз тихіше, поки я озирав каюту. Закутень гарматної палуби, відокремлений дощаними перегородками, був таким малий, що вистачило одного погляду.

Майже весь простір займала гармата, що втупилася своїм тупим рилом у зачинений гарматний порт. Каронада була закріплена товстими канатами, від яких йшов густий смоляний дух (я його дуже люблю). Збоку, одна над одною, розташовувалися два ліжка — не полотняні, як у матросів, а офіцерські, дерев’яні. Медична скриня займала половину протилежної стіни; над нею — образ святого Андрія, покровителя мореплавців, очевидно, приготовлений для корабельного капелана. А де розташуюся я? Певно, на лафеті. Не дуже зручно, зате поряд з моєю дівчинкою.

— «Коловорот кісткосвердловий», «Пила ампутаційна», «Лещата головні», «Грепанатор черепний», «Екстрактор тризубий», «Різець шкіроклаптиковий», — читала вона, майже після кожної назви бурмочучи «о Господи». — «Ніж операційний великий», «Ніж операційний малий», «Щипці кульові», «Пелікан зубодерний», «Пташиний дзьоб зубодерний»…

У чому різниця між двома цими пристроями, мені зрозуміти важко, бо природа мене, слава Богу, не обтяжила зубами, але Летиція, торкнувшись цих двох залізяк, затремтіла ще сильніше.

— … «Мортирка соромна гноєвідсосна». Боже мій, це що таке?

Я приблизно здогадувався, але як їй поясниш?

— «Припікач круглий», «Припікач квадратний», «Скоби мідні переламні», «Щуп малий», «Зонд великий», «Спатула велика»…

Спатула? А, лопатка для очистки струпів та змертвілої тканини. Бачив такі.

— «Клістир великий», «Клістир малий», «Скребок гангренний», «Набір голок з нитками», «Пінцет», «Бритва мозольна», «Бритва наривна», «Ска… Скари… Скарифікатор дванадцятилезовий».

Ну, це вже й мене загнало в глухий кут, а моя бідолашка схлипнула, добре, що, крім нас, у каюті нікого не було.

У наступну секцію, аптекарську, де лежали слоїки, коробочки й мішечки з солями, кислотами, проносним-скріплюючим, корінням-травами, пігулками і сушеною шпанською мушкою, Летиція ледь зазирнула.

З неї було досить.

— Ні, ні, ні! — прошепотіла вона швабською, цокочучи зубами. — Як я могла уявити, що це мені під силу! Геть звідси! Що ти на мене так дивишся, Кларо?

Ніяк особливо я на неї не дивився, просто жалів, і все.

— Я не злякалася. Але раптом хтось важко захворіє чи буде поранений? Звернеться до мене за допомогою, за порятунком, а я що? Чи просто зуб у когось заболить? Самозванцем може бути хто завгодно, але тільки не лікар! Ах, тату, тату…

І вона гірко заридала.

Я терпляче чекав. Я достатньо вивчив свою вихованку 1 знав, що буде далі. Сильний не той, хто не відає слабкості, а той, хто вміє її долати.

Перше, що вона скаже собі, коли трохи зміцніє духом: я заприсяглася врятувати батька будь-якою ціною. Потім згадає, що будь-який лікарський учень, який посяде її місце, скоріше за все буде так само неосвіченим.

Вона сердито втерла сльози і сказала не те, чого я чекав.

— Сідай на плече, Кларочко. Ми вирушаємо до книжкової крамниці.

Розділ сьомий

Потрясіння тривають

Як я люблю книги! На моєму рідному острові в них не було потреби. Пам’ять Вчителя таїла в собі всю мудрість всесвіту. Але коли я залишився на самоті, один-однісінький серед заплутаного фарватеру життя, книги стали моїм надійним лоцманом. Якби я був не птахом, чиє усе майно становить пір’я, а людиною, то неодмінно завів би бібліотеку і витрачав усі свої прибутки (не знаю вже, чим би я заробляв) на збирання книг і рукописів. З іншого боку, по-справжньому вільний лише той, хто абсолютно нічим не володіє, а найкращий у світі фоліант — власна голова.

Однак, якщо необхідно швидко отримати доступ до складного знання, кращого засобу, ніж гарна книга, не існує.

У єдиній на все місто librairie[20], де в основному продавалися географічні мапи, описи подорожей та інші корисні для морської справи видання, ми знайшли тільки три медичні томи й одразу їх купили.

То був Cochlearia Curiosa[21] Андреаса Молленброка, De Morbis Aftificum Diatriba[22] Бернардіно Рамадзіні та хірургічний атлас.

Погортавши сторінки останнього, де на гравюрах були зображені розсічені м’язи, переламані кістки й розпороті животи, дівчинка зблідла до зеленуватого відтінку. Я чекав нового нападу легкодухості, та вона лише скрипнула зубами.

— Знаєш, що ми зробимо? — шепнула вона, повернувши до мене голову. — Ми суворо-суворо заборонимо капітану нападати на інші кораблі. Бог з нею, з корсарською здобиччю.

Відплиття було призначене на вранішній приплив. До самого вечора