Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

— Здобич непогана, — закінчив Токай-іхто свою скупу розповідь. — Рушниці, револьвери та боєприпаси.

Вождь проковтнув дим люльки, і обличчя його враз похмурніло.

— Цих уатшітшун прогнали, — сказав він. — Коли ж прийдуть інші?

— Інші? Цього я не можу сказати, — відповів Шеф де Лю здавленим голосом. — Але я знаю одне: скільки б Токай-іхто не проганяв білу людину, щоразу знайдеться інша, яка знову прийде… Їх безліч, і боротьба з ними марна навіть і для такого великого вождя, як Токай-іхто. Навіть чарівна сила Татанка-йотанка не переможе білих людей. Гавандшіта помиляється, духи обманюють його. Дакоти не переможуть.

— Я знаю це, — сказав дакота.

— Чому ж тоді воює Токай-іхто?

— Гавандшіта сказав нашим людям, що вони переможуть, і збори ради вирішили, що Ведмеже братство разом з нашим великим вождем Тасунке-вітко і Червоною Хмарою розпочне боротьбу, якій допомагатиме своїми таїнствами Татанка-йотанка. Один дакота легко вб'є п'ятдесят довгих ножів, коли вистежить їх у преріях або в лісах. Нашим воїнам важко збагнути, чому вони не можуть знову прогнати уатшітшун з країни своїх батьків.

— Але Токай-іхто знає уатшітшун, їхню кількість і зброю. Чому він не порадить укласти мир?

Військовий вождь подивився на делавара довгим і проникливим поглядом. Спершу здалося, що цим мовчазним поглядом він хоче відповісти на питання, але згодом Токай-іхто знову заговорив.

— Чому воює Шеф де Лю? Чому воює він на боці людей, які завжди переслідували його плем'я і виганяли звідусіль? — В цьому питанні не відчувалось глуму або докору, в ньому звучала лише допитлива серйозність.

— Я служу довгим ножам, бо боротьба є для мене єдиним засобом, щоб бути вільним і жити по-своєму, — виправдувався делавар перед дакотою і перед самим собою.

— Але й червоношкірі приймають до себе червоношкірих як бойових братів. І для дакотів боротьба є єдиним шляхом до волі. Ще ніколи не був червоношкірий слугою червоношкірого, а тепер ми мусимо стати слугами білих людей? Шеф де Лю не служив би нам. Він був би нашим братом.

Делавар опустив очі.

— Я присягнув на вірність Самуїлу Сміту.

Вираз обличчя вождя враз змінився. Розмова обірвалась. Токай-іхто почав їсти свій пемікан. Після тривалої мовчанки Шеф де Лю знову заговорив, згадавши сьогоднішню розповідь дакоти.

— У вождя Ведмежого братства багато таємничого заліза, він може забезпечити ним воїнів інших братств дакотів, і це принесе йому нову славу. Сімдесят рушниць він забрав у нас, кілька в гамбузінос[9], а скільки ще привезе йому чародій Моніто!

— Моніто? — повторив вождь. — Наші очі побачать його, він прийде у цей намет. Що думає про це Шеф де Лю? Його язик вміє мовчати?

Делавар добре зрозумів питання дакоти. Шеф де Лю служив білим. Очевидно, Токай-іхто мав намір домовитись у своєму наметі про закупку значної партії контрабандної Зброї, про що, звичайно, його вороги не повинні були нічого Знати.

— Язик Шефа де Лю мовчатиме. Тобіас і Шеф де Лю — різні люди. Вони не розмовляють один з одним.

— Гаразд, тоді Шеф де Лю побачить у моєму наметі Моніто.

Біля входу в намет з'явився Четансапа.

— Прийшов наш розвідник Татокано, — доповів він. — Чи хоче Токай-іхто говорити з ним? Він має дещо повідомити про Моніто.

Вождь кивнув на знак згоди, і Чорний Сокіл зник. Незабаром до намету увійшов молодий воїн.

— Моніто, певно, прибуде завтра вночі, — повідомив він. — З ним ідуть п'ятнадцять чоловіків і тридцять мулів. Він високий і кремезний, його обличчя закриває шкіра, в якій прорізано дві щілинки для очей. Один з його людей, маленький на зріст, поскакав ще з якимсь другим вперед, щоб швидше дістатися до наших наметів. Вони ще сьогодні вночі мають прибути до нас.

— Нехай гінців Моніто приведуть до мене, тільки-но вони приїдуть. Чужинці не повинні бачити, що в наших наметах так мало воїнів. Вони не знають їх, і нехай кожний воїн якомога частіше заходить до намету, щоб увести їх в оману.

Одержавши накази від вождя, молодий розвідник пішов.

Токай-іхто, попоївши, взяв люльку і сів біля вогню, очікуючи гостей, про яких йому щойно сповістили. Уїнона вже знову готувала їжу.

Шеф де Лю то куняв на своєму ложі, то думав про новину, принесену розвідниками; він знав, що, можливо, ще довго доведеться чекати, і намагався згаяти час, розглядаючи трофеї вождя, розвішані на жердинах. Найбільше приваблювала до себе фантазію запального мисливця-делавара шкура ведмедя грізлі. В уявленнях індійців ведмідь відігравав особливу роль. Для червоношкірої людини він був істотою, наділеною мало не людським розумом, навколо якої виникало безліч легенд та міфів. Шеф де Лю знав, що, за уявленням Ведмежого братства, їхній рід вождів походить від таємничої ведмедиці первісних часів. Батько Токай-іхто Маттотаупа вважав ведмедя своїм особистим тотемом, своїм духом-охоронцем, символом життя і, за звичаями дакотів, завжди носив на грудях у шкіряному мішечку маленькі препаровані шматочки тіла цієї тварини. Це був його талісман, його таємниця і надія.

У минулі роки біля табірних вогнищ багато розповідали про вдале полювання Маттотаупи на ведмедя; шкура на жердині намету свідчила про його наслідки.

Токай-іхто помітив, що погляд його гостя прикутий до цього трофея.

— Цей ведмідь був, певно, величезним звіром, якого мені ще ніколи не доводилося зустрічати! — промовив делавар, відірвавшись од своїх думок.

— Найбільший ведмідь з усіх, що мені теж будь-коли траплялись! — підтвердив вождь. — Дванадцять років тому, коли я був ще хлопцем, він близько підійшов до наших наметів, і Маттотаупа вбив його.

По очах Шефа де Лю