Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— А що, кіньми поїдемо? — питає Михась, коли на берег вийшли.

— Водою підемо, — каже Обух. Та понишпорив по землі, намацав якусь линву і витяг із очерету човна. — Бери весло і сідай.

Заліз малий козак у той човен, а характерник сів на кормі й відштовхнувся від берега. Налягали вони спочатку на весла, та як одпливли від Микитиного Рогу, то підхопила їх бистрина і понесла в темряву. А тут і місяць виплив із-за обрію, великий та червоний, мов жар.

— От і козацьке сонечко зійшло… — каже характерник. — Буде світити нам у дорозі.

— А ловкий у тебе човник… — озвався Михась. — І стерно є.

— Цить!.. — каже характерник. Та й прислухався.

Тихо було довкруги, тільки сонні качки скрикували коло берега, та за хвилю почув Михась якийсь клекіт. Він знай зближався і зближався, аж врешті характерник ухопив весла і почав гребти, завертаючи човен до середини Дніпра.

— Що то було? — питає Михась, коли той клекіт лишився позаду.

— Чортову Заворіть минули, — каже Обух. — Скоро вже припливемо.

Та й сів до стерна і почав правити до берега. Як лишилося до нього й геть недалеко, звівся характерник на ноги, приклав до рота стулені долоні й протяжно по-вовчому завив. Полинуло те виття понад водою і ще затихнути не встигло, як відгукнулося на нього вовче квиління зусебіч. Зашелестіло хабуззя, затріщали чагарі, зашамотіло в плавнях — дивиться Михась, а на березі вже вовків аж кишить.

— Куди се ти вернеш! — каже він Обухові.— Там же вовцюгани роздеруть нас!..

— Не вовцюгани то, а вовкулаки!.. — каже характерник. — Тільки не бійся нічого — се діти мої.

Та й пристав до берега.

— Здорові, хлопці! — каже сіроманцям.

— Здоров, батьку! — відказує йому найстарший. — А гукав?

Глянув Михась і похолов од жаху: були то правдиві вовкулаки — в кожного на шиї стьожка червона і кров із пащі капле.

— Гукав, дітки, — каже характерник. — А діло в мене таке: двома шкурами хочу з вами помінятися на ніч.

— Одна тобі,— каже вовкулака, — а друга кому ж?

Обернувся характерник і торкнув Михася за плече.

— Встань, — каже. І як той звівся на ноги: — Джурі малому, которий отсе за сина мені тепер.

Подивився вовкулака на Михася й кивнув здоровецькою головою.

— Гарний, — каже, — в тебе джура… А що ж за наші шкури даси?

— Людьми, — каже характерник, — станете замість нас на сюю ніч. Мало хіба?

— У-у-у! — загомоніли вовкулаки. — Та ми до цього торгу й пішки! Хоч на одну часину знову людиною стати б!..

— Тихо, тихо! — каже найстарший. — Шкури ж тільки дві, то дуже не розженешся! Ось ви двоє поміняєтеся.

Вийшло наперед двоє вовкулак, а решта повкладалися на піску та язики висолопили.

— Вилазь! — каже характерник Михасеві.— Отуто стань.

Як виліз малий козак на берег, то підійшов до нього вовкулака, сів і глянув йому в очі. Хтів було Михась відвести погляд, та дзуськи — побачив своє відображення у вовчих зіницях і немовби заціп од того. А характерник швидко-швидко заговорив:

— У лісі у пралісі зелений явір стоїть, під тим явором вовча мати лежить. Прийду я до вовчої матери, буду її живою крівлею напувати, таким словом буду до неї промовляти: «Вовча матінко, клята блуднице, звіряча мандрьохо! Дай мені свою шкуру, дай мені свої вуха, дай мені свої ноги, дай мені свої ікла, дай мені свого хвоста, — переберусь я, волгов-бісуркан, за сина твого, побіжу туди, де місяць заходить, де півні не піють, де дзвони не дзвонять, де гласу Божого не чути…»

Дивиться Михась, коли ж перед ним уже не вовкулака стоїть, а хлопець якийсь. І одіж на ньому знайома — шаровари з добрячого полотна, свитка, чоботи і запоясник при боці… Зиркнув тоді малий козак на себе і похолов — руки і ноги його шерстю вкрилися, а замість пальців повиростали грубі заковзані пазуряки. Став він усіма чотирма на пісок і заквилив по-вовчому. Та й схаменувся відразу ж:

— О Боже, та що се за лихо зі мною скоїлося!

— Не бійся, сину, — каже характерник. — Вранці знов людьми перекинемося, а зараз ходімо!

Глянув малий козак на Обуха, коли ж той обернувся здоровезним вовкулакою. Голова в нього, як довбня, лапи грубелецькі, з пащі зубиська стирчать, що й дивитися страшно.

— А