Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— Прокинувся? — питає його характерник.

Струснув Михась головою і роззирнувся навсібіч.

— А де ж вовкулаки?

— Не можна їм сонця бачити, — каже характерник, — бо каменем обернуться… Та не журися — своя вже шкура на тобі.

І справді, помацав себе малий козак та й переконався, що знову людиною став.

— А цур, — каже, — йому та пек! Ото вже страхіття було!

— Зате дізналися ми, що з сією лялькою далі робити… — каже характерник. — Півцарства свого віддав би Чорнобог, аби хто сказав йому, що ми туди закралися і все, що він казав, підслухали!

— А нащо було нам вовкулаками перекидатися?

— Бо дух наш клятий Триглав почув би… Живого поміж мертвих добре чути — ще біля чорної річки завітрила б нас вража сила!

— А зараз куди рушаємо? — питає Михась.

— Додому, куди ж іще… Тільки тяжко нам доведеться, бо проти течії треба буде гребти.

Підвівся Михась, пісок із себе струсив і вдихнув повітря повними грудьми.

— Сонце сходить, пташки щебечуть… — каже. — Ото вже гарно у нашому світі!

— Та й на нього клятий Чорнобог регне… — каже Обух, заходячи у воду. — Давай уже плисти будемо, а то нерано.

Заліз Михась у човна, а характерник від берега відштовхнувся та й наліг на весла, правуючи до середини Дніпра.

Аж в обіди прибилися вони до Микитиного Рогу, де січова кріпость стояла. Зняв характерник шапку, кинув її об землю і каже:

— А щоб йому всячина з такою їздою! Аж долоні порепалися, так веслував. — І на Михася глянув. — Голоден, певне?

— Мов цуцик!

— То ходім до корчми та щось на зуба кинемо!

Була то проста собі хата під солом’яною стріхою.

Всередині стояли столи та ослони, груба-кам’янка, а там, де глуха стіна, — шинквас із барилами. Через сіни була ще одна хата, де пекли, варили і смажили.

— Оце завізно! — каже Михась.

У корчмі напхом напхано було ріжного люду. Під грубою сиділо кількоро ляхів у барві коронного війська, трохи далі ватага чабанів із далеких зимівників, а ближче до дверей — Богун із двома козаками.

— Слава Богу! — каже характерник, підходячи до них.

— Здоров, батьку, — каже Богун. Тоді перевів погляд на Михася. — Чолом, козаче…

Та й кивнув на лаву.

— Сідайте-но, — каже. — Побалакаємо.

Як посідали Обух із Михасем за столом, то тут і корчмар підскочив.

— Принеси-но нам, Бойдо, — каже характерник, — печене порося з горохом… і квашеної капусти! А ще варенухи.

— І меду звари для отсього козака, — вкинув Богун, показуючи на Михася. — Мед питимеш?

— Авжеж!

— А горілку? — моргнув козакам Богун.

Михась зашарівся.

— Ні…

— А чого се?

— Бо я ще малий…

— Так ти ж козак!

— Та нехай її чорти п’ють, не при хаті буде сказано! — буркнув Михась.

— Куштував чи що?

— Угу. Якось у коморі була перцівка, то як ухопив… — Михась скривився.

— Та й що?

— Цілий день у роті пекло… та ще й дід батурою обрепіжив, як цуцика! Нащо її й пить, ту горілку!

Козаки зареготалися.

— Бач, — каже Богун, — видно, що козацького заводу хлопець… за словом у кишеню не лізе! Аби кріпак який чи гречкосій, то тільки в землю дивився б та мовчав!

Коли ж тут і корчмар біжить. Поставив на столі горня з варенухою, а для Михася — череп’яний кухоль, де парував мед.

— А порося де, чортів сину? — питається характерник, кинувши йому золотого.

— Зараз… зараз, ясновельможний!

Аж приносять цинову таріль, а на ній печене порося з хроном у зубах, ще й зеленню обкладене.

— Ну, — каже Богун, піднімаючи чарку, — давайте ж вип’ємо… А що до чарки треба сказати? — питається Михася.

Малий козак узяв кухля з медом, підняв його та й каже: