Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
— О, — каже характерник, — се, либонь, здобичне оружжя! Такі шаблі паненята в Польщі та на Литві носять.
Була та шабля зі шляхетної голубої криці, по всьому полотну химерними візерунками повита, наче хмелем. Від хреста була вона з одного боку гостра, та на самому кінці, там, де загинається клинок і переходить у штих, заточена була обабіч і сяяла на сонці, наче огонь.
— Ого, — каже Обух, — та в ній живе срібло залито!
— А то нащо? — питає Михась.
— Як заміряєшся нею, то срібло до руків’я відкочується і шабля легшає, а як тнеш, — він махнув шаблюкою, — переливається воно у штих, і шабля важчає, то й удар дужчий!
— В ординців, — каже Гаврило, — відкупив я її. А з лука вмієш стріляти? — питає Михася.
— А певно! — каже малий козак.
— То ось і лук гарний для тебе є… з пряженого дерева!
Взяв Михась того лука, бринькнув тятивою та й бачить, що справді незлецько він зроблений. І те, і те купив би — так грошей чортма!
— Скільки правиш за сюю шаблю? — питає Обух.
— Три дукати, — каже Гаврило.
— А як за два?
Глянув на нього потурнак і головою покрутив.
— А жаль… — каже Обух і шаблю на воза кладе.
— Чекай, батьку! — каже Гаврило. — Шаблю оддаю за три дукати, а лука даром… ще й стріл два десятки до нього!
— То як? — глянув характерник на Михася.
Той і здвигнув плечима.
— Добре, — каже Обух, — беремо!.. Спасибі тобі, земляче… уважив!
Кинув малий козак тую шаблюку з долоні на долоню та й побачив, що якраз вона йому по руці. І замашна така, що аж свистить, як рубонеш нею!
— Добряче оружжя!.. — каже.
— Ну як добряче, то ходімо ще до лимарів, — каже Обух. — Глянемо, що там продається.
— Дивно мені,— каже Михась, коли зайшли вони в лимарські ряди, — що козаки з бусурманами братаються… Татаре да турки сала не їдять і горілки не п’ють, а се ж гріх великий!
— То й що з того… — каже характерник. — Бог один на небі — хоч Христос, хоч Магомет! А в нас він прозивається Батько Троян, творець землі та неба, що створив небо і землю. Головне, вірити в Господа…
— Таж хіба є такі люде на білому світі, що не вірують? — питає Михась.
Обух і головою похитав.
— Ох, трапляються й такі, ще й немало… Навіть між козаками. Хваляться, он я, мовляв, і ті гріхи вчинив, й ті,— а Бог і мав би вдарити мене блискавкою з неба, та не вдарив! Значить, каже, немає його. Такі люде гірші од татар.
— З нами сила та міць Господня! — вигукнув Михась. — Та й що?
— А Бог не палицею карає,— каже характерник. — Стільки знав я оцих бузувірів — усі вони такою смертю погибли, що й сказати страшно!
— Ото й добре, — каже Михась. — Щоб не блюзнили проти Господа!
От купили вони сідло та гнуздечку в лимарів і подалися у січове городище. Як вийшли на майдан, то Михась хотів було до стайні звертати, щоб глянути, як там його гнідий, як ось біжить назустріч джура од кошового.
— Осьдечки ви! — каже захекано.
— А що? — питає Обух.
— Шукають тут уже вас ізранку… Пан кошовий отаман хоче обох вас бачити!
Насупився характерник, та нічого на теє не сказав. Кивнув Михасеві, та й подалися обоє до канцелярії.
Заходять досередини, а там кошовий, Богун коло нього і ще кількоро козаків зі старшини. Дивляться, коли ж під вікном на лаві троє ляхів сидить. Двоє при оружжі й у жупанах, а третій у панцирі та ще й шолом на голові, що й лиця не видно.
— Гукав, батьку? — питає характерник.
— Гукав… — каже отаман. І на ляхів кивнув. — Ось приїхали посланці од пана Гурського, що залогу держить на Хортиці. Джуру твого вимагають видати…
Посміхнувся характерник.
— А не знають вони, що з Січи нікого не видають?
Тут лях, що то в шоломі да панцирі, й каже:
— Сей хлопчак — власність його милости князя Яреми Вишневецького. На князівських землях хутір його діда стояв, тож усі, що в тому хуторі мешкали, є кріпосними душами нашого князя.
— Брешеш, вражий ляше! — не втримався Михась. — Дід мій отримав тую землю від його милости короля Стефана Баторія, на що й грамота у нього була!
