Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

величезних да грубелезних стовпів, що самого неба сягають. «О, — каже Чорнобог сам до себе, — се добре! Нехай знає тепер мій брат, що я дужчий, — він-бо сюди не долетів!» Та й накреслив свій знак на крайньому стовпі, що самий нижчий був. Ліг тоді під тими стовпами, спочив трохи та й назад полетів. Прилітає до брата свого Дажбога й хвалиться: «Був я, — каже, — на краю світа і знак свій на стовпі накреслив! А ти, Боже, й повік туди не доб’єшся, бо крил у тебе немає! То хто з нас дужчий, га?» А Дажбог і каже: «Зачекай, братіку… а на якому стовпі ти знак свій накреслив?» — «На крайньому, — каже Чорнобог, — що самий нижчий був!»

Зареготався тоді Батько Троян, аж грім у небі вдарив і блискавка сяйнула, долоню розтулив та й каже: «Ану глянь сюди, братіку!» Зиркнув Клятий на його руку, і кров у його в жилах захолола од жаху та переляку: на мізинному пальці Дажбога знак той стояв, що його він сім день тому накреслив! «Ну, що, — питає Батько Троян, — велика твоя сила?» Оговтався Чорнобог і каже: «То тії стовпи — твої пальці були, Господе?!» — «А то чиї ж! — каже Господь. І головою похитав. — Дурню ти, дурню… з ким змагатися надумав — із Всевишнім?! Іди з-перед очей моїх, щоб і не бачив я тебе! Соромно мені, що ти мій брат, бо розуму в тебе й крихти нема». Понурився тоді Чорнобог, хвоста підібгав між ногами та й поплентався у свої гори сумний та невеселий…

Та Михась не чув уже тої кінцівки, бо так міцно спав, що хоч із гаківниці смали, то не збудиш.

VII

І сниться йому, наче опинився він на хуторі. Дивиться, коли ж усе, як до пожежі було, — і хата стоїть ціла та неушкоджена, і клуня, й комора…

От заходить він до хати та й бачить: лежить на столі пшеничний коровай, а на покуті дід сидить.

«Діду, — каже Михась, — то тебе не вбив той урвитель?!»

А дід йому:

«Та хіба запорожця можна убити? У нього ж дев’ять душ — як одна тіло покине, то друга оживає!»

«То і пожежі тої не було чи як?» — питається Михась.

А дід йому:

«Була, сину, та усе поправилося».

Дивно-дивно зробилося Михасеві. Озирнувся він довкруг та й питає:

«То, значить, вернулося все назад і знову так воно буде, як було?»

А дід і каже:

«Ні, сину, не буде. Як настане твоя пора, то прийдеш ти до нас і знову будемо ми сіяти, жати та молотити. А зараз іди собі».

«Чому?»

А дід і каже:

«Бо нам тепер своя дорога, а тобі своя…»

Розплющив очі Михась, коли ж його хтось за плече трясе.

— Вставай, — каже, — сину… пора!

— Так ніч надворі…— пробурмотів малий козак, зиркаючи у вікно.

— Нічого, що ніч, — каже характерник, — нам козацьке сонце світитиме! Вставай-бо хутчій.

Тут згадав Михась, що в дорогу їм сеї ночі, зліз додолу і почав узуватися.

— А шаблю брати?

— Ні,— каже Обух. — Там, куди ми їдемо, оружжям не зарадиш.

Хтів було Михась запитати,