Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Дід був приголомшений. Діти відчували, що їхній вчинок дуже похитнув у старого віру в темні сили.

— З нагоди літньої спеки деви закрили свою установу — пекло, — серйозним тоном сказав дідові Грикор. — Вони тепер на дачі — на вірхів’ях Далі-Дагу. Ти бачив: і земля не затряслася, і вітри не знялися.

Дід дивився недовірливо.

— Ну, розповідайте, що ви там бачили? Розібралися в цих відьомських справах? — трохи заспокоївшись, запитав він у дітей.

— Чого ми тільки не бачили, дідусю! Чого тільки не бачили! — підстрибуючи, вигукувала Асмік. — Такі дива, яких ніхто ще не знав… Ну, просто казка!

Діти навперебій почали розповідати дідові про все, що вони бачили в печерах.

— Все, що є в печерах, залишене людьми, в цьому нема ніякого сумніву, переконливо говорив Армен. — Треба тільки з’ясувати, як вони піднялися туди. Це єдине «диво», яке б я хотів розгадати.

— А скажи-но, дідусю, чи не ти загубив це, коли полював у молодості? — запитав Камо, показуючи гільзу.

Дід взяв і уважно почав розглядати її.

— Адже я розповідав, що мисливець Каро сходив сюди. Отже, це він і стріляв, — хай йому пухом земля! — розхвилювався дід. — Ну й хоробрий же був!.. В наших місцях тільки в нього й була така рушниця — це від його рушниці гільза. В ті часи люди на ведмедя з кремнівкою ходили. Бувало кремінь впаде або не дасть вогню — біда! Зведеться звір на диби — і на мисливця… Треба мужчиною бути, щоб в таку хвилину не розгубитися. А тоді ведмедів багато було в цих горах.

— Але ж тут дикі кози ледве пробираються! — здивувався Камо. — Як же ведмідь на ці стежки видирався?

— На те він і ведмідь — мед його тягне. Затуманиться медовим духом і йде…

— Як я! — засміявся Грикор.

— Ох, Каро, Каро! Спочивай спокійно, Каро… Яке ти серце мав, яким був другом!.. — бубонів дід, стискаючи в руках гільзу. Він. здавалося, розмовляв не з дітьми, а з самим Каро. Спогади схвилювали його до сліз.

Обмінюючись враженнями, діти і старий мисливець непомітно дійшли до села.

Армен і Камо зайшли до Арама Акопяна і розповіли йому про все, що вони сьогодні бачили.

Арам Акопян спочатку слухав дітей спокійно, але потроху хвилювання, що охопило Камо, передалося і йому.

— Чудово, чудово! — повторював він після кожного слова хлопчиків.

Вислухавши розповідь дітей до кінця, вчитель підвівся і кілька разів пройшов по кімнаті.

— Ну, — запитав він нарешті,— що ж ви надумали? Яким чином ви хочете потрапити в печеру?

Подивившись на Камо, Армен невпевнено сказав:

— Перекинемо через провалля пожежну драбину… наче міст.

— По драбині піднятися можна, але моста з драбини не зробиш. Скільки метрів буде од верхів’я скелі до отвору печери?

— Метрів шістдесят.

— Отже, потрібно знайти або зробити вірьовочну драбину такої довжини і по ній спуститися згори. Тобі, Камо, треба поїхати в Єреван — ти тамтешній, і тобі буде легше знайти все потрібна

Наступного дня Камо виїхав до Єревана.

Цією дорогою Камо не проїжджав з часу війни. Як усе змінилося за ці роки!

Від берегів озера Севану до самого Єревана шосе ішло паралельно річці Зангу, то наближаючись до неї, то звиваючись вздовж підніжжя гір, що спускалися до річки.

В міжгір’ях лунав скрегіт машин, гуркіт скель, які висаджували в повітря. Схил гори, по якому проходило шосе, здригався від підземних коливань.

— Пробивають тунелі для Зангу, — сказав Камо один з його супутників. — Скоро звідси в Єреван можна буде потрапити і водою.

Автомобіль, в якому вони їхали, зупинився: проходив поїзд. По спеціально збудованій колії він підвозив до міжгір’я Зангу екскаватори і різні машини для станцій, що будувалися.

Поїзд пройшов. Коли автомобіль виїхав на гребінь останнього схилу, перед Камо в усій її красі відкрилась Араратська долина. По один бік вздовж цієї долини, зеленої і родючої, тяглися відроги Малого Кавказького хребта, по другій— паралельно їм — Вірменські гори.

Далеко-далеко, в глибині гірських хребтів, блиснула зигзагоподібна срібна стрічка: це була річка Аракс.

Вкрита хмарами, наче білою чалмою, далеко в небі здіймалась вершина Великого Арарату — одної з найвищих гір Малої Азії На її горішніх схилах сріблом виблискували сніжні поля. Поряд з нею, подібний до цукрової голови, височів Малий Арарат.

— Почекайте, ще трохи почекайте! — упрошував Камо шофера. — Давайте це глянемо, що робиться тут. — Він перевів погляд з гірських вершин на Араратську долину.

Повиті прозорим фіолетовим серпанком, лежали тут, в зелені полів і садів, селища. Впереміжку з тополями, такі ж стрункі, зводились до неба труби нових заводів-гігантів.

— Яка спека зараз в Араратській долині! — сказав один із супутників Камо.

— Душно, — ствердив його товариш. — Але тому фрукти ніде не бувають такі запашні й солодкі, як фрукти Араратської долини.

В цей час увагу Камо привернула нова, ще зовсім не знайома йому картина.

Збоку від шосе, з-за схилів гір, виривалась і ринула по своєму новому цементному дну велика бурхлива річка. Граючи і пінячись, вона несла свої води Араратській долині.

— Що це за річка? Річки тут не було… — здивовано запитав Камо.

— Це Зангу. Її провели сюди тунелями, — відповів шофер з такою гордістю, наче він сам був учасником будівництва