Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Діти вийшли з-під виступу скелі, куди вони заховалися від грози. Знову все навколо дихало спокоєм, небо прояснилося, світило сонце.

З боку міжгір’я по Чорних скелях проходило кілька паралельних довгих виступів-карнизів, ніби зморшки на лобі у старого.

Показавши дідові на один такий карниз, Камо запитав:

— Дідусю, куди веде ця камінна стежечка?

— Стежечка ця посередині скелі обривається, а он над нею друга. З тієї стежечки можна побачити гніздо девів. Он де мед! — показав старий пальцем.

— Ну, тоді за мною! — скомандував Камо і легко, ніби дика коза, почав видиратися на вказану дідом стежку.

За ним — Грикор і Асмік. Позаду йшов Армен.

— Не йдіть, діти, потрапите до чортів у лапи! Що ж я батькам вашим скажу? — з переляку закричав дід і, схопившись за кинджал, побіг вперед, намагаючись зупинити їх.

— Дідусю, ти межу переступив, межу! — вдаючи переляканого, підвіз руки Грикор.

Всі засміялися.

Старий мисливець повернувся до дерева. Він пополотнів. Від хвилювання губи його тіпалися, і він міг лише вигукнути вслід дітям:

— Вниз не дивіться, голова запаморочиться! Не дивіться вниз!

Але діти й самі не дивилися вниз. Вони йшли, притискаючись до скелі, по її лівому боці, де вздовж кам’янистої стежки натрапляли на впадини і печери, притулок диких кіз.

Камо йшов упевнено, твердим кроком і підбадьорював товаришів. Армен, який неохоче погодився на цей небезпечний похід, ішов ззаду й охороняв Грикора та Асмік. Грикор, може, і пожартував би, як завжди, але… заважав страх. Ось-ось підведе хвора нога… В одному місці він спіткнувся і мало не впав у провалля. Вчасно схопившись за виступ, утримався.

Асмік перелякалася:

— У мене серце мало не вискочило!

— Нога моя, нехороша, заважає,— сумно виправдувався Грикор.

— Іди обережніше, — упрошувала його Асмік. — А то за рученьку поведу.

Що далі вони йшли, то вужче ставало міжгір’я між двома пасмами скель. Чорні скелі Чанчакару все зближалися і, нарешті, майже зійшлися. Кам’яні стіни, по один бік чорні, по другий — руді, майже прямовисно спускалися в глибоке провалля. Стежка обірвалася. Дорогу перегородив високий гребінь.

Діти зупинилися і прислухалися.

З глибини Чорних скель долинали до них дивні звуки, справді подібні до глухого стогону, а каміння під ногами, здавалося, здригалось, ніби десь у надрах стрімчаків, дуже глибоко, працювала потужна динамомашина.

Печера, що здавна називалась «воротами пекла», знаходилась по той бік гребеня, і звідси її не було видно.

Притиснувшись до скелі, діти уважно оглядали протилежні схили Чанчакару.

Там виднілись різні печери — великі і маленькі. Провалля, яке розділяло дві скелі, було таким вузьким, що печери на тому боці були ясно видні: так, як з верхнього поверху високого будинку видно широко розчинені вікна такого ж високого будинку на другому боці вузької вулиці.

Раптом Камо зраділо вигукнув.

Діти глянули туди, куди показував Камо. Там, на одному червонорудому стрімчаку, в сутінку, який застилав вхід у печеру, виднілися обриси якихось овальних предметів.

— На караси[7] схожі! — захвилювався Камо.

— Бджоли, бджоли, Камо! — закричав Армен. — Поглянь, як багато бджіл!

— Де, де?

— Он, поглянь. Вони влітають і вилітають з карасів. Це їхні вулики.

Дикі бджоли з дзижчанням вилітали з печер та розколин і чорними хмарами носилися над рудими схилами Чанчакару.

— Ох, скільки ж, мабуть, меду в цих вуликах! — збуджено говорив Грикор. — Якби в мене зараз тичка була, намотав би на її кінець ганчірку, сунув у один з цих глечиків — і назад… Як ви гадаєте, скільки б я меду добував щоразу?.. Погляньте, погляньте — лопата мисливця Каро!.. Тут кожна дірка повна меду! Камо, мені з радощів танцювати хочеться, та боюся в міжгір’я впасти.

— Не радій надміру, а то справді впадеш, — сказала злякано Асмік.

Оглядаючи скелі, діти помітили ще одну печеру, в якій також було видно якісь предмети. З печери виступала назовні гладенька колода, а трохи глибше стояв великий казан.

Всі схвилювалися ще більше.

— Люди… тут жили люди! — гарячився Камо. — Але як вони проникли сюди?

— Справжнє гніздо девів. Що тут людині робити? — сміючись сказав Грикор. — Дід правду говорить: деви… І бджільник девів…

— От коли б сюди складану пожежну драбину підвести і перекинути через провалля… — фантазував Армен, — драбиною ми дістались би до печери.

— Так, — натхненно сказав Камо, — це був би міст, справжній міст!

— От і пройди, бідний Грикоре, по цьому мосту з своєю кривою ногою, — сумно промовив Грикор.

Почувши розмову про міст, Асмік, вперше за всю їхню мандрівку по виступу скелі, нахилилась і подивилася вниз.

— Ой, яка безодня! — з жахом відсахнулась вона. — Ходімо назад!

— Ну, як же я піду назад? — удавано запхикав Грикор. — Я від запаху меду зовсім збожеволів. Як же я піду, меду не покуштувавши?

Сповнені надзвичайних вражень, вони мовчки поверталися тією ж стежкою.

На зворотному шляху Камо знайшов стару, заіржавілу рушничну гільзу і взяв її з собою.

Дід Асатур нетерпляче чекав на них, сидячи під старим дубом.

Побачивши дітей, він дуже зрадів.

— Живі? Здорові?