Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Куди, внуче?.. Кинь, не лізь! І до дерева цього і до глечика не можна до торкатися — закляті вони! — захвилювався дід.

Але Камо і слухати не хотів. Він добрався до глечика і почав уважно розглядати його.

Глечик був старий, зелений від дощів і сонця, в багатьох місцях побитий градом, пощерблений. Очевидно, багато-багато літ висів він на цій гілляці.

— Зараз зніму його і кину вам! — гукнув з дерева Камо.

Але зняти глечик виявилося неможливим. Протягом довгих років гілляка росла, товщала, вбирала в себе ручку. З обох боків стовбура дерева виднівся ніби шрам від старої рани, що давно зажила.

Камо зліз із дерева.

— Дідусю, звідки взявся глечик на маківці дерева? — запитав він.

— Сказав же я — сатанинська справа. Ось що кум Мукел розповідав… Мудра людина був Мукел — земля йому пухом! — все він знав. Давним-давно, розповідав він, тут була посуха. Все навколо пересохло. Голод косив людей. З нашого Севанського краю багато хто втік у Казах — на той бік Далі-Дагу. Там ліси, річки, джерела. Там не знають, що таке посуха. Виснажені голодом люди, змучені, насилу видиралися кам’янистими, спаленими сонцем схилами гори. Діти знемагали від спраги, просили дати їм хоч крапельку води.

З жінками йшла молода дівчина, гарна, добра, смілива. її звали Каріне. Дівчина була така добра, що, коли вона йшла полем, трава шанобливо схилялась, даючи їй дорогу, а квітки шепталися між собою: «Каріне йде, Каріне йде!» Пташки радісно співали їй свої пісні. Та ще краще співала вона сама! Коли Каріне починала співати, все замовкало навколо. Солов’ї і ті заздрили дівочому голосу. Надзвичайно співала Каріне. Люди називали її «Азаран буль-буль»— гірський соловейко…

— Дідусю, а яку пісню співала Каріне?.. Проспівай нам, — попросив Грикор.

— Насміхатися з мене вирішив, чортеня?.. Заспіваю! Думаєш, не заспіваю?

І дід Асатур затягнув старим, прокуреним голосом пісню про юні роки Каріне.

— Я цю пісню знаю! — вигукнуля Асмік і почала співати далі.

Розчервонівшись чи то від пісні, чи від збентеження, вона була напрочуд гарною в цю хвилину в своєму віночку з польових квітів. Вся її постать дихала свіжою, ніжною юністю. Голос Асмік звучав щирим хвилюванням, і дітям здалося, що перед ними стоїть в усій своїй неповторній красі казкова Каріне…

— Розказуй, дідусю, далі! — схаменувся Камо.

— Еге ж. Так про що я говорив?.. — помовчав якусь мить старий мисливець і продовжував розповідь далі: — Взяла Каріне великий мідний глечик — останнє, що залишилось їй на згадку про покійну матір, — і спустилася з ним до Гіллі і принесла води дітям.

Але це було тоді, коли вони ще недалеко відійшли од села. А тут Каріне побачила: сидять під деревом жінки і не знають, як допомогти дітям. А в глечику Каріне вже не було ні краплі води. Серце у дівчини розривалося від жалю, але не могла ж вона повернутися до Гіллі по воду: в неї вже мало було сил. і вона була голодна, а шлях передбачався далекий… Тоді й вирішила дівчина піти в печеру на Чорних скелях.

Наші діди говорили, що там пекло, що там стоїть на вогні великий мідний казан, в якому киплять душі грішників. Він шумить, вирує, клекоче… А ця дівчина— Каріне — рукою махнула… «Мало що кажуть. Яке там пекло? В скелі, мабуть, дзюрчить вода. Піду погляну, знайду воду і дітей напою, врятую.» І ця відважна дівчина взяла глечик і вилізла на Чорні скелі.

«Не ходи, не ходи туди — там пекло!» кричали вслід їй жінки, та Каріне не слухала: смілива була, та й не давали спокою їй діти — пити хотіли, плакали.

А в печері — дев… Побачив Каріне дев, заскреготав зубами:

«Скільки голів у тебе, виродку людський, що в моє житло входиш?»

«Я прийшла краплину води зачерпнути для наших умираючих дітей… Дозволь, що це для тебе?» сказала Каріне. Тоді дев заклацав зубами і зареготав.

— Адже завжди, коли з людиною біда трапляється, деву радісно, — переконано додав дід.

«Ось я зараз покажу тобі воду!.. Ти мої таємниці взнати хочеш? Почекай-но, я тебе на розтерзання орлам віддам!» заревів на неї дев. І справді, взяв і повісив Каріне разом з глечиком на маківку цього дуба… Що йому, деву? Захоче— рукою небо дістане…

Жінки, які сиділи під деревом, з переляку схопили своїх дітей і, напружуючи останні сили, втекли від цього проклятого місця На дерево налетіли орли, заклювали дівчину. А глечик так і залишився, щоб люди бачили і знали, що в пекло не так просто ходити — це не в млин!..

Наївне оповідання старого викликало в дітей посмішку, а Асмік шептала схвильовано: «Яка смілива Каріне, яка добра!»

— Ні, дідусю, про пекло і говорити нічого. Яке пекло? Що ти ще вигадав? — похитав головою Армен. — По-моєму, ось як глечик потрапив на дерево… Два з половиною століття тому в нашій крайні пройшли завойовники-турки. Вони спалювали і розоряли села, і населення тікало в гори. В ті роки це дерево було Грикорового віку… ні, Асмік… Біженці, які тікали в гори, стомлювались і часто кидали свої важкі ноші. Ось і глечик цей залишила, мабуть, якась бабуся. Повісила на молоде дерево, думаючи, що, можливо, ще повернеться і візьме його. Але дуже довго сюди не поверталися люди. Дерево виростало і все вище підносило глечик. І коли люди нарешті побачили його, він був уже ні на що не придатним, а дуб — високим, як тепер.

— Так воно й було! — весело заляскала в долоні Асмік. — І дев тут ні до чого.

— Як це ні до чого? А то що? Бачиш, як він розізлився? — І Грикор, сміючись, показав на блискавицю, що спалахнула над чорними скелями.

Небо, як це