Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян
Діти зупинились і в захваті милувалися червоними гірськими маками, що яскраво вирізнялися на зеленому тлі трави. Жовті, з довгими пелюстками-віями нарциси опустили, неначе соромливі дівчата, свої голівки, не наважуючись звести очей на незнайомих пришельців. П’янкі пахощі розливала жовта квітка, яку в горах називають «ладанною». Поряд з ними росла квітка «масляна», з блискучими, неначе маслом помазаними пелюстками. Забобонні люди кладуть її для чогось у сметану, коли збивають масло. Кушами розрослися білі ромашки. Скромно ховалися у траві мініатюрні жовтоцвіти, голубіли дзвіночки.
Гаряче південне сонце наділило всі ці квіти і трави не тільки приємним ароматом, але й цілющими властивостями
Звичайні трави, сплітаючись з дикими рослинами, теж, здавалося, набували їхнього запаху.
— Бачите ці звичайні листочки? — запитав дід. — Ми називаємо їх «бичачий язик». Па яку б рану ви їх не поклали — зразу ж загоїться. Було якось зі мною: зі скелі впав, руку розбив. Оцими листками і залікували. Велика в них сила! Прикладеш до нариву — визріє, прорветься. Звариш, даси хворому — ядуха пройде, як ножем відріже. Он як!
Високо-високо над іншими витягували свої довгі стеблини квітки «кантафі», як їх називають в нас у Вірменії. Тут, у гірських районах, їх сушать і зберігають як ліки.
— Скільки людей врятували собі життя цією квіткою! — розповідав дід Асатур. — Якось мисливець Каро заночував у горах, на снігу: не хотів убитого оленя покинути. Ну й застудив собі легені. Якби не квітка — померла б людина.
— А як же йому квітка допомогла? — запитала Асмік.
— А просто: заварили чай, дали випити гарячим, — спотів, врятувався.
— Як хороше тут! — вигукнула Асмік. — Давайте роззуємось та побігаємо!
І дівчинка, скинувши черевики, почала весело бігати по зелених травах гірського лугу. Хлопчики наслідували її приклад.
Несподівано Асмік зупинилася. Красива багряна квітка привернула її увагу.
— Чи це не «кров семи братів», дідусю? — запитав Камо і побіг до квітки.
Побачивши квітку, побіг до неї і Армен,
Камо вже нахилився, щоб зірвати її, але, помітивши благаючий погляд Асмік. зупинився.
— Я зірву її, я!
Асмік обережно з корінням витягла квітку з землі.
— Я посаджу її дома. Яка чудова!.. Це справді кров семи братів, дідусю?
Аякже! — поважно відповів дід. — Звичайно, це кров семи хоробрих. Квітка ця зустрічається тільки у нас, та й то дуже рідко. Ось уже шістдесят років я кружляю по наших горах, а тільки два рази знаходив її. Так, доню люба, квітка ця дома не живе — їй чисте гірське повітря потрібне. Кажуть, на чужій землі вона помирає.
Вона й справді була чудовою, ця квітка! Хто з художників зумів би передати на полотні ледь-ледь помітні, найніжніші відтінки її барв.
Асмік вдихала аромат квітки, ніжно тулила її до щік.
— Дідусю, ти знаєш, що розповідають про цю квітку? — запитала вона. — Розкажи нам.
— Ну що ж, розповім, доню…
Дід сів на камінь і почав набивати люльку. Діти стали навколо і притихли.
— Так ось… Кажуть, колись тут, в наших горах, курди жили. Були вони різних племен, і племена ці ворогували між собою. В одному з цих племен було сім братів, сім молодців-джигітів. Хоробрі, гарні, з голови до ніг зброєю обвішані… Ну, була в тих семи братів сестра Заре. Сонце говорило їй: «Навіщо мені сходити, коли ти за мене світло даєш?» А місяць так її краси соромився, що зовсім не сходив, за хмарами ховався. Щоки у Заре — немов кров з молоком. В очах — доброта, любов, вогонь. Брови — крила ластівки. А струнка була, як чинара…
Дід затягнувся, випустив кілька клубів диму і вів далі:
— Ось так і росла вона безтурботно, як джейран[6], як метелик серед квітів. Всім вона була люба, та ніхто, боячись її братів-джигітів, підійти до неї не наважувався… Сусіднім племенем правив Авдал-бек. Кровожерливою був він людиною, не один раз нападав і розорював плем’я семи братів. Одного разу прислав він до братів своїх людей, велів сказати, що подарує їм половину своїх пасовищ, стад, коней, коли віддадуть вони свою сестру йому за дружину… Дружбу свою навіки обіцяв. Задумалися брати: що робити? Все плем’я зібралося.
Молодший брат, найзапальніший, вийняв свій клинок і вдарив ним по скелі. «Я, — закричав він, — свою сестру в жертву не дам! Одна в світі сестра в мене, що ж — ворогу її віддати?». Старший брат був обачніший, далекоглядніший. Він відчув небезпеку, намагався умовити, заспокоїти молодшого, але де там?.. Вирішили не віддавати сестру ненависному ворогові. «Ну, що ж, — сказав Авдал-бек, — коли так, силою її візьму!» Приїхав, зліз з коня і всіх сімох братів на бій викликав, на єдиноборство. А порядок такий: треба перш за все старшому братові битися. Зніяковів старший брат— людина немолода та ще й батько великої родини. Помирати йому не хотілося. А тут ще сталося так: вони всі на відкритому місці, а Авдал-бек ближче до скель став, біля великого каменя, під захистком. Тут дівчина побачила, що старший брат не наважується, схопила свій лук, вибігла наперед, стала перед ворогом і сказала… піснею сказала…
І дід несподівано заспівав, заспівав по-курдському ту пісню, яку співала дівчина: пісню-докір старшому братові. Голос у діда був тремтячий, але співав він з великим почуттям.
— Ви цю пісню, звичайно, не зрозуміли, — промовив дід, — а перекласти дослівно мені її важко, але я вам скажу, що вона означає. «Якщо у мене нема старшого брата, — говорила в ній дівчина, — я сама, своєю кров’ю, зумію захистити свою честь…» Почувши ці тяжкі слова, старший брат скинув з голови ковпак, поклав на камінь, взяв з плеча свій
