Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— На цьому я мало розуміюся, Армене, рідненький, але якщо з тобою — хай іде. Тобі я вірю, а ось цьому шалапутові не вірю, — усміхаючись, додала вона, глянувши на Грикора.

Взявши лопати і кирки, діти рушили в похід.

Не встигли вони відійти од ферми і кількох десятків кроків, як Грикор почав бубоніти:

— Що це ти, Армене, вигадав? Які стародавні речі?.. Ще що!.. Як по мед ідемо — я з вами; як за старими сінниками — краще вже з телятами залишитись.

— Коли встановимо, яким шляхом люди добиралися до печер, то й мед здобудемо і все інше.

— Так?.. Тоді ходімо: мед — мені, глечики — вам, — засміявся Грикор.

Наблизившись до підніжжя Чанчакару, діти пішли вгору міжгір’ям, до того місця, де стрімчаки Чанчакару і Чорних скель майже сходились. Тут їхні стрімкі стіни утворили вузький коридор, подібний до вулиці у великому місті, з високими-превисокими будинками-хмарочосами по боках. Діти стояли наче на «бруківці» вулиці і дивилися вгору, де далеко у височині чорніли печери.

День був гарячий. У міжгір’ї, здавалося, не було повітря, а сонце так нагріло каміння, що на нього не можна було й сісти. Діти втерли спітнілі обличчя і трохи перепочили.

— На вершини цих скель і кішка не видряпається. Як же люди туди потрапили? — сказав Армен.

— Може, міст перекидали і переходили з Чорних скель на Чанчакар? — висловила здогад Асмік.

Діти якийсь час мовчали. «Що ж робити? З чого почати?» думав кожний з них.

Мізерні, зів’ялі паростки, що пробивалися між камінням, привернули увагу Армена.

— Адже це дуб, — сказав він, зірвавши один листок. — Як він сюди потрапив?

Відкинувши кілька каменів, Армен копнув киркою, в двох-трьох місцях розрив кам’янисту землю і оголив один з коренів давно напівзітлілого, очевидно, гігантського дерева.

Жалюгідні зелені пагінці пробивалися з-під землі, беручи початок від залишків цього кореня.

Армен довго, в глибокій задумі розглядав ці пагінці. Несподівано його обличчя радісно засяяло і, глянувши на товаришів, він вигукнув:

— Тепер я все зрозумів! Колись тут ріс дуб-велетень — ось рештки його коріння. Його маківка сягала середини скель, до самої Бджолиної печери. По дубу люди вилазили на гору, в печери, по дереву вони підняли і своє добро.

— А чому люди переселилися в печери?

— Рятуючись від ворогів, звичайно. Я знаю, що в наших горах люди жили в майже неприступних печерах, — відповів за Армена Грикор.

— Що ж було з дубом? — не вгамовувалась Асмік.

— Дуб спалила блискавка. Тепер тобі зрозуміло? Адже ти знаєш, який паш Далі-Даг? Сонце, ясний погожий день, і раптом — хмари, грім, гроза. Ось поглянь — знову збираються хмари…

Справді, хмари, скупчившись на вершинах Далі-Дагу швидко збільшувалися і густішали. Незабаром вони вкрили все небо і щільним покривалом нависли над Севаном. Блискавки вогненними батогами розсікали цю чорну завісу, на мить оживляючи своїми відблисками похмуру поверхню озера.

Армен і Асмік встигли сховатися під виступом скелі і з захопленням дивилися на зливу.

— Як там мої пташенята? — раділа Асмік. — Ой, як добре їм буде! Ставок наповниться водою. Як тепер каченята і гусенята купатимуться, плаватимуть!

Вони з Арменом сіли на камені, відчуваючи, що скоро їм з-під виступу скелі не вийти: дощ лив не вщухаючи.

— Я більше не дозволю тобі брати соду із ставка для ячмінного поля, — сказала Арменові Асмік.

— Не дозволиш? А план? З півгектара — двадцять центнерів ячменю?.. А втім, води тепер не треба: після такого дощу вона до самих жнив не потрібна… Грикоре, що ти там робиш?

А Григор стояв під зливою, з насолодою підставляючи обличчя під холодні струмені.

— Дайте освіжитися! Хіба від води втікають!.. Вода — це бог на нашій землі, спаленій сонцем. Ось побачите, яка зелень з’явиться після цього дощу, побачите, як телята наші на траву накинуться! Трава в полі дарова — будуть пастися, гладшати. Восени поведуть телят важити. Зважать — мене також попросять: «Грикоре Овсеповичу, будь ласка, одержте і ви премію!» Ото, не мав клопоту — бреди з кривою ногою за цією премією в колгоспну комору і тягни її додому! Та ще й в хліві місце готуй для преміального теляти! — говорив Грикор, намагаючись надати своєму обличчю зневажливого виразу.

— Грикоре, іди сюди, ти до рубця промок, — упрошувала його Асмік.

— Мені й тут добре!..

Армен і Асмік силою затягли його під навіс. Тут і сиділи вони, притулившись одне до одного, а над міжгір’ям гримів грім, короткими спалахами мигали блискавки, і на змучену спекою і спрагою землю щедрими струменями лив дощ…

В селі газету з портретом Камо виривали одне в одного з рук. Потрапила вона, нарешті, і до старого мисливця.

— Ходи-но, поцілую тебе, моє левеня! — вигукнув дід, обнімаючи радісно схвильованого хлопчика.

Задоволений був і Баграт. З його завжди суворого обличчя не сходила усмішка.

— Ну, тепер ми можемо узаконити ферму, і я дам розпорядження, щоб її працівникам нарахували трудодні.

— Мало цього, дядьку Баграт: приймай у колгосп нові сім’ї,—ступив наперед Грикор.

Голова колгоспу глянув на нього здивовано:

— Що це за новина? Які сім'ї? В нашому селі, мій любий, колективізацію проведено ще тоді, коли тебе на світі не було.

— Бджолині сім’ї, дядьку Баграт! З чадами, домочадцями і коморами меду.

— А, з Чанчакару! — догадався Баграт. — Милості просимо, хай приходять. Тільки