Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Такі врожаї будуть щороку на тому березі,— сказав Камо. — Дощі змили всю землю з Далі-Дагу в озеро, і утворився масний намул, як на берегах Нілу. Шкода тільки, що ці землі теж терпітимуть нестачу води…

— Чому шкода? — запитав Армен. — Ці землі зрошуватиме озеро Гіллі — адже воно лежить вище від Севану?

— Так. А ті землі, що вище Гіллі? Наші землі? — жваво запитав Камо. І далі сумно додав — Тільки наші землі і наша ферма залишаться без води, бо Гіллі нижче…

Хлопці замовкли. Як здобути воду? Це питання протягом віків турбувало мешканців села Лчаван. І протягом віків залишалося нерозв’язаним: люди жили і вмирали з мріями про воду…

Не наважилися б, напевно, розв’язувати це питання і наші герої, якби цей день не був таким яскравим, і тисячі бджіл не прилітали до квітів за пахучим соком, і якби вони не сиділи біля озера, ведучи мирну розмову з своїм старим другом дідом Асатуром.

Він довго і з насолодою прислухався до монотонної, мелодійної пісні бджіл; Пісня примусила його заговорити про диких бджіл.

— Скільки меду гине марно! — зітхнувши, сказав мисливець, киваючи головою в бік просторих колгоспних полів люцерни і конюшини.

Камо зрозумів зітхання діда і сказав:

— А чи не зайнятися нашому гуртку бджільництвом?

— Не можна змішувати все докупи, Камо, — серйозно заперечував Армен, — не може наша група всім цікавитись. Птахівництво в нас зараз стало такою важливою справою, що ми навряд чи впораємося з ним.

— Не люблю, коли скиглять, — скочив з місця Камо, — Подумаєш, велика справа — птахівництво! Не можу я біля качок спокійно сидіти! Нам треба за інше братися! Як може юний натураліст лише одним цікавитись?.. Цього я не розумію. Все, що нас оточує, мусить цікавити нас. Коли ми вже взялися за вивчення природи, то давайте досліджувати весь навколишній світ. Візьмемо хоч би бджолу. Чи знаєш ти, що бджолина сім’я— це цілий світ, справжня комуна? Чому б нам не взятися за вивчення бджіл? Може, цим ми допоможемо колгоспові?.. Скажемо товаришу Баграту, щоб він купив бджіл і кілька вуликів. Встановимо їх на нашій ділянці, організуємо пасіку.

— Навколо повно бджіл, а ви хочете витрачати на них гроші? — запротестував дід Асатур.

— А де у нас бджоли? — запитав Камо.

— Он там, на Чанчакар[5]. Тому вона так і називається, що там царство бджолине. Скільки меду там — запашного, соковитого, немов янтар, жовтого, але здобути його — руки короткі, не досягнути!.. Здається, чули балачки дідівські, начебто бджільник цей деви влаштували? Самі лише медом і користуються. І сторожів понаставляли, щоб ніхто чужий не пробрався. В одній з печер, кажуть, деви і постелі собі влаштували.

— Невже туди не можна добратися? — запитала Асмік.

Нагодувавши своїх пташенят, вона підсіла до товаришів і прислухалась до їхніх розмов.

— Ходімо, дідусю, ходімо! Ти нам хоч здалеку покажеш цю печеру, — наполягав Камо.

— Але ходити тими місцями… — знітився дід.

— А ще вихваляєшся: «Мисливець я!» — під’юджував старого Грикор.

— Ах ти, молокосос, не встиг ще з яйця вилупитись, а старих мисливців на сміх береш? Та я одних вовків і ведмедів убив стільки, скільки в цій череді телят! Ти мені покажи ведмедя рушницю кину, з одним кинджалом на нього піду… Тут справа залежить од відваги, а там — деви… Розумієш, чортеня, деви! Їх ні силою, ні хоробрістю не подолаєш, Вистачить у тебе глузду зрозуміти це?

Як не намагалися хлопчики переконати старого, що ніяких довів нема, що все це дурні вигадки, він уперто наполягав на своєму:

— Як це девів нема? Поки ви мені не скажете, хто там стогне в Чорних скелях, не повірю, — твердив діл. Ось мисливець Каро — земля йому пухом! — спробував залізти в печеру до девів, та впав, розбився. А який сміливий був!

— Звідки ж він знав, що там так багато меду? — запитав Камо.

— Як це — звідки знав? Каро був справжній мисливець. Він по тому лише, як бджоли дзижчать, узнавав, скільки в них меду. В ДаралагезІ я знаю скелю, де є багато меду. Мені розказував один колгоспник-азербайджанець. що він піднявся на вершину скелі. Піднявся, прив'язав вірьовку до скелі і спустився по ній з вершини до печери. Тільки увійти в неї не міг — вхід був маленький і вузький. Що ж, ви гадаєте, він зробив?.. ГІорохом підірвав отвір. І знаєте, скільки він вигріб меду? Справді-таки вигріб, лопатою!.. Чотирнадцять пудів! У одної сім’ї.

— Чотирнадцять пудів? Як це, в одної сім’ї? — здивувався Грикор.

— Еге ж, чотирнадцять. Це ж вони не за один рік наносили. Хто знає, мабуть. 10–12 років збирали. Повантажив мед на осліів, привіз у село. Всі роти від здивування пороззявляли Кум Мукел сказав: «Каро, щастя твоє, що девів дома не було». Каро тільки засміявся. Другого дня він знову пішов на Чанчакар. Але нашому Каро не пощастило: деви були вдома. Розізлилися і скинули Каро в провалля — помстилися. З того часу, як він загинув, ніхто більше не наважується лазити на цю скелю. Лопата Каро так і залишилася в печері встромленою в мед — тільки держак стирчить.

Кілька хвилин усі мовчали.

— Еге, — порушуючи паузу, повторив дід, — з меду стирчить. Чанчакар — повний амбар меду. Хто знає, скільки сотень літ наповнюють його бджоли…

— Сотень літ? А хіба бджоли не старіють, не вмирають? — наївно запитала Асмік.

Дід посміхнувся:

— Цій дикій пасіці сотні літ, але бджолам не більше кількох місяців. Одні старіють і вмирають, інші, старі, рояться і