"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник

— Не смійте за перископ! Відірветься.

— Казала, казала! — хникала Галка.

Вова порадив:

— Підведіть під мене мотузок.

Ми взяли обидва наших причали, зв'язали їх, причепили до середини камінь, опустили його на дно й за обидва кінці стали водити мотузку вздовж бортів човнів. Але «Архімед» надто глибоко зарився в мул, і його не можна було підчепити.

— Капає, Вовко?

— Капає! У мене вже добра калюжа. Швидше! — кричав Вовка з глибини.

— Треба роздобути яку-небудь вузеньку бляшаночку. Ми спускатимемо її в перископ і витягатимемо з водою, — сказав Андрійко.

Це він непогано придумав. Я помчав через кропиву до повітки. У Вовчиній майстерні не знайшлося жодної пристойної бляшанки, зате я знайшов там гумову кишку сантиметра з півтора завтовшки. Я виміряв її довжину і вирішив, що вистачить. Повернувся і розповів про свій план товаришам.

— Вовко, тримай кишку! Викачувати будемо. Тримай так, щоб кінець весь час був у воді!

Ми просунули кишку в трубу.

— Галко, викачуй!

Галина взяла в рота верхній кінець і почала смоктати з кишки. Вона трудилася щосили, але вода не викачувалася, бо трубка сплющувалася, коли Галина втягувала в себе повітря. Поки вона працювала, ми з Андрієм намагалися зрушити «Архімеда» тичками. Але тички виявилися надто короткими. До того ж їх було дуже трудно вдержати під водою.

Вовка зрідка справлявся про хід рятувальних робіт і казав, що вода в нього хоч і прибуває, але дуже повільно. Уже майже зовсім розвиднілося.

— Досить! Нічого ми так не вдіємо, — сказав я. — Треба їхати по підмогу до табору.

Усі погодилися зі мною. Галина залишилася на місці, щоб Вовці не було страшно, а ми з Андрієм взяли «Аврору» і, збивши два величезні стовпи бризок, накручуючи щосили колеса, помчали по оранжевій від сходу сонця річці.

Я не пам'ятаю, як ми доїхали, тільки ми були зовсім мокрі від поту.

Вискочивши на берег, я задзвонив у дзвін; Андрійко кинувся в будинок і несамовито зарепетував. З дверей, з усіх вікон вискакували напіводягнені, перелякані діти й вожаті. Льоля вибігла з ковдрою на плечах.

Я заволав:

— Швидше! Вовка Грушин тоне! Візьміть мотузки! Візьміть багри!

Минуло рівно п'ять хвилин. Напхом напхана «Аврора» мчала річкою. Кожний веслував чим міг, допомагаючи колесам.

За нами в заростях, ламаючи гілля, уздовж берега продирався весь табір.

По дорозі я й Андрійко плутано розповіли, що скоїлось, але ніхто нас до пуття не зрозумів.

Ось і «Марат»… Спокійно застиг над водою кінець перископа. На борту «Марата» сиділа Галина, крутила в руках гумову трубку й гірко плакала.

— Де Вовка? — спитала Льоля.

— Тут… — показав Андрійко під воду.

— Скільки часу?

— Та вже годин зо три.

Льоля зблідла.

— Вовко, ти живий? — спитав я.

— Живий, — з річкового дна відповів Вовка і додав: — Холодно!

Діти товпилися біля берега і, пороззявлявши роти, витріщилися на перископ.

І тут розпочалася рятувальна робота. П'ятеро найкращих плавців пірнали, намагаючись підвести мотузки під «Архімеда». Всі інші тикали у воду баграми, засукавши холоші, бродили по воді і подавали тисячі порад. Стояв галас, ніби на пташнику під час годівлі. Нарешті нашим водолазам пощастило підчепити мотузками корму й ніс «Архімеда». Вони повилазили на берег змерзлі, змучені, але дуже горді.

Дужчі хлопці взялися тягти мотузки вгору. Вщухли крики. Запала цілковита тиша. Чоловік з вісімдесят спостерігали, як піднімається з води труба перископа. І коли, нарешті, виринув зелений верх «Архімеда», пролунало таке «ура», що, здавалося, сонце підстрибнуло.

Потім знову настала тиша. Кришка люка на підводному човні ворухнулась і відчинилася. З отвору виткнулася спершу одна нога, потім друга, тоді повільно висунулася Вовчина спина. Тоді плечі й голова. Винахідник був блідий і клацав зубами від холоду, але бундючності в нього вистачило б на двадцятьох капітанів Немо.

Вовку негайно доправили в табір. Там його переодягли і почали зігрівати чаєм. Ми в цей час почувалися дуже кепсько. Льоля, проходячи мимо, так на нас позирала, що ми збагнули: буде гостра розмова.

Величезна юрба дітей обступала Вовку, поки він пив чай, видивлялася на нього і засипала запитаннями:

— Як довго ти будував свій човен?

— А як ти його розраховував?

— Ніяк. Збудував, та й край.

— Ти помилився в розрахунку, і тому він затонув. Так?

— Ну, звичайно, не розрахував! — сказав хтось із старших дітей. — Не розрахував співвідношення між вагою човна та його об'ємом.

До Вовки протовпився маленький Буся Кацман і притиснувся носом до краю стола:

— А що Архімед — то риба така?

Вовка зневажливо глипнув на нього, сьорбнув з кухля чаю, прожував шматочок хліба і тільки тоді відповів:

— «Риба»! Дивак ти! Це полководець!

Ото і все, що я можу розповісти про «Архімед» Вовки Грушина.

Боря сурмив у сурму. Льоня бив у барабан. За ними йшли Вава та Дмитрик, а попереду виступала ланкова Таня Закатова.

Лоб її був перев'язаний бинтом (вона недавно впала з дерева), на потилиці стирчав темний віничок волосся. Цей віничок різко смикався, коли Таня оглядалася на ланку.

— Ваво! Чом ти не в ногу?.. Дмитрику! Відстаєш!

Справа була серйозна: Таня Закатова несла пакет з вельми важливим посланням. У цьому посланні повідомлялося, що «карбіди»,