"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник

Берендей повернув голову. Лодя знав, що мотузка розв'яжеться, якщо він не зробить другого вузла. Він відчайдушно заквапився, руки його тремтіли, він дивився вже не на мотузку, а на Берендея, і тому довго не міг просунути кінець налигача в зашморг. Нарешті він затягнув вузол і побіг. За його спиною пролунало страшне «хух», бугай схопився на ноги. Лодя злетів з пагорба, промчав через лужок і зупинився лише тоді, коли добіг до любого його серцю ялинника.

Берендей стояв на тому самому місці. Через кілька хвилин він знову ліг. Лодя повернувся на пагорб і побачив, що мотузка, якою він прив'язав Берендея, ціла.

Дивовижна легкість охопила «людину без нервів». Голод, холод, мокрі від роси тапочки — все здавалося тепер дрібницями. Темний, безлюдний ліс раптом став затишним і ласкавим.

Лодя знов спустився на луг і почав походжати по ньому, дожидаючись світанку, голосно насвистуючи «Марш тореадора» й диригуючи собі обома руками.

Незабаром, однак, він помітив, що до його свисту іноді долучається сторонній звук. Він урвав свій концерт, прислухався, зрозумів усе й протяжно закричав:

— Гей! Сюди-и!

Поки люди, які шукали Лодю, нарешті дісталися до нього, стало помітно видніше.

Першими вийшли з лісу дві дівчини-колгоспниці і піонервожатий Дмитрик. Потім з другого боку виткнувся кучерявий хлопчина років вісімнадцяти. Він вів за вуздечку неосідланого коня, на якому сиділа Маша, одягнута в пальто.

Усі обступили Лодю, щось казали, перебиваючи одне одного, а Маша, не злазячи з коня, торохтіла про те, що просіка була не та і що вона тільки об одинадцятій ночі потрапила до табору.

Кучерявий хлопчина виявився колгоспним зоотехніком. Він підійшов до Берендея, що підвівся із землі, і той потягся губами до кишені його піджака, з якого стирчав окраєць хліба. Пригощаючи Берендея хлібом, зоотехнік обернувся до Лоді:

— Це ти його припнув?

— А то хто ж? — знизав плечима Лодя.

— Хоробрий ти, одначе!

Дівчата здивовано заохкали, а Маша замотала головою:

— Ні, Лодько, ні! Я завжди казала, що ти божевільний! Ти не знаєш, який ти божевільний!

Зоотехнік відв'язав бугая і потяг його за собою.

— Ні, — викрикувала Маша, — ні, Лодько, ти тільки скажи: що відчував, коли прив'язував Берендея? Невже ж аніскілечки, ну ніскілечки не було страшно?

Лодя з хвилину мовчки ішов поряд з конем, потім підвів голову, подивився на Машу й повільно відповів:

— Що відчував? Відчував, як усі жижки тремтіли. Ось що відчував!

Я вирішив записати цю історію тому, що коли Вовка стане знаменитим, вона являтиме собою велику цінність для всього людства.

Я сам особисто брав участь у випробуванні одного з Вовчиних винаходів. Мені за це здорово перепало від матері і піонервожатих.

Почалося все це так.

Андрійко, його сусідка Галка і я готувалися до екзамену з географії. Ми сиділи в кімнаті в Андрійка. Нам дуже не хотілося вчити. За вікном було літо, вихідний день, а біля підвіконня на карнизі стрибав горобець, цвірінькав і ніби казав нам: «Не впіймати, не впіймати вам мене!» Але ми не звертали уваги на горобця і питали одне в одного назви союзних та автономних республік.

Раптом пролунав дзвінок… За мить з гуркотом розчинилися двері кімнати. Похитнулась етажерка, бухнув на підлогу стілець. Горобець перелякано злетів з підвіконня… Це прийшов Вовка Грушин. Він примружив свої короткозорі очі й голосно спитав:

— Готуєтесь?

Вовка, маленький, гостроносий, із стриженою під перший номер головою, сам скидався на горобця, який заважав нам учити географію. Галка сердито втупилася в нього і дуже суворо відповіла:

— Так, готуємось.

— А мені ніколи готуватися, — сказав Вовка.

— Ну й провалишся! — буркнув Андрійко.

— А мені вже нікуди більше провалюватись. Я вже й так провалився з двох предметів!

Галка так і засовалася на своєму стільці:

— І він ще радується!

Вовка задер гострого носа, який уже встиг облупитися від загару:

— А ти звідки знаєш? А може, мені варто було дістати переекзаменовку?

Галка витріщилася на Вовку:

— Це ж задля чого варто?

— Ну, хоч би задля одного винаходу.

— Якого?

Вовчине обличчя стало непроникним:

— Це таємниця.

У Вовки що не винахід, то фатальна таємниця. Ми знали це і не розпитували. Він швидко, величезними кроками заходив по кімнаті.

— Я до вас на хвилинку. Андрійку, дай мені твої плоскогубці, мої зламалися. Це, розумієш, такий винахід, такий винахід!.. Я сьогодні їду на дачу… там працюватиму. Прикро — коштів бракує! Я три місяці в кіно не ходив: усе складав гроші. Ось побачите, всі газети будуть заповнені!.. Де дістати трубу метрів зо три завдовжки? Не знаєте? Шкода!.. На цій штуковині можна буде хоч навколо світу об'їхати…

— Літак? — запитав Андрійко, передаючи Вовці плоскогубці.

— «Літак»! Дивак ти… Щось краще буде! Я за це літо збудую…

Тут він пригадав, що це таємниця, і припнув язика. Галка запитала його з надією:

— А тобі, певно, добря-а-аче перепало за те, що ти дістав переекзаменовку?

— Перепало… Головне, не потрібно ніякого пального!.. Ну, бувайте, товариші! Сила-силенна справ. У табір їдете?.. А я не поїду. Батьки посилали, а я навідріз відмовився.

— А за це перепало? — запитала Галка.

— Ну й що ж?! — відповів Вовка. — Я все одно відмовився. У таборі мені не можна працювати.

— А в техгуртку?

— Дурниці! У техгуртку всілякі там модельки