"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник
Галина запитала:
— А як же в ньому сидіти?
— Сидіти? Сидіти і не треба. Можна лежати.
— А як же дихати?
— Перископ же стирчить з води, через нього й дихай. — І Вовка показав на трубу.
Андрійко потер долонею лоба:
— Гм! Ну, а як же ти спускатимешся і підніматимешся?
— Спеціальний резервуар, як у справж… ну, як у звичайному підводному човні: щоб опуститися, в нього пускають воду; щоб піднятися, накачують туди повітря й витискують воду назад.
Вовка відчинив кришку маленького люка й показав, як обладнано «Архімеда» всередині:
— Ось резервуар для води і повітряний компресор.
Ми побачили бідон від гасу і прироблений до нього велосипедний насос.
— Отам педалі для гвинта, а це ілюмінатори. — Вовка показав на припасовану в носі човна пару скелець від окулярів. — А це кишеньковий ліхтарик для освітлення.
— Вовко, тут повернутися ніде!
— У будь-якому підводному човні тісненько. Це, голубе, тобі не спортмайданчик.
— Ну, а в перископ добре видно?
— Та він ще не зовсім готовий. Тільки труба, щоб дихати. Вовка замовк. Ми теж мовчали й оглядали судно.
— Пора, — сказав Вовка. — Нумо, друзі, взяли!
— Дивак ти все-таки, Вовко! — проказала Галина.
Усі четверо ми підняли човна і замалим не впустили його — такий він був важкий. Несли ми його повільно, з перепочинками, через темний зарослий яр. Вовка всю дорогу примовляв:
— Ой друзі, любі, обережніше! Ой товаришочки, не впустіть!
Коли ми прийшли до річки, Андрійко поліз у вежу «Марата» й дістав звідти штатив, фотоапарат і чашечку для магнію.
І от відбувся урочистий спуск «Архімеда» на воду. Ми спустили спершу ніс, потім налягли на корму. Тієї ж миті чхнув Андрійків магній. «Архімед» сповз із берега і, легенько погойдуючись, став поряд з «Авророю». Я тихо спитав:
— Вово, а тут глибоко?
— Два з половиною метри. Я міряв.
— Може б, де мілкіше?
Грушин зневажливо глянув на мене і нічого не відповів. Андрій з фотоапаратом, засукавши холоші, бродив по воді і, блискаючи магнієм, знімав «Архімеда» й Вовку на лавці «Марата».
Вовка потис нам по черзі руки і сказав:
— Пора!
Він намагався бути зовсім спокійним, але я бачив, як тремтіло в нього праве коліно.
— Вов, — сказала Галка, — давай-но ми обв'яжемо твого «Ахімеда» мотузкою. На випадок чого витягнемо.
Вовка навіть не глянув на неї. Він підійшов до люка «Архімеда» і спробував залізти в нього. Але, щойно він всунув туди голову, «Архімед» гойднувся, і Вовка замалим не скупався. Тоді він звелів нам прив'язати підводного човна поміж «панцерниками» і, коли влізе в люк, обрізати мотузки. Так і зробили. Коли «Архімеда» припнули, Вовка пригнувся, всунув голову в отвір люка і вповз туди, голосно крекчучи. Там він перевернувся на спину й затулив люк ізсередини якоюсь дошкою з діркою в центрі.
— Закрийте кришку люка так, щоб гвинт потрапив у дірку!
Тут тільки ми помітили, що на кришці стирчить болт з гвинтовою нарізкою. Ми виконали наказ.
— Притримайте кришку, поки я загвинчу гайку, — глухо, немов із бочки, пробубонів Вовка.
Ми притримали. Стало. зовсім тихо. В Андрійка в руках так і стрибав фотоапарат. (На жаль, карточки не вийшли, бо всі знімки він зробив на одну платівку).
В ілюмінаторі спалахнуло світло.
— Спускайте! — прогуло всередині «Архімеда».
Ми розв'язали мотузки. «Архімед» дуже швидко пішов під воду. Ми і не стямились, як із води вже стирчав лише кінчик перископа.
Було зовсім тихо. Ми сиділи на своїх «панцерниках» і дивились, як маленькі пухирці закипають у тому місці, де занурився «Архімед». Десь дуже глибоко, як нам здавалося, мерехтіла світла цяточка: це було світло з ілюмінаторів. Минуло хвилин з п'ять. Андрій припав губами до кінця перископа:
— Вовко, ну як?
У нас мороз пішов поза шкірою, коли ми почули Вовчин голос із труби — такий він був замогильний.
— Я досяг граничної глибини.
— Живий, значить, — зітхнула Галка.
Знову поповзли довгі хвилини, і знову запитання:
— Вовк! Живий?
І замогильна відповідь:
— Викачую воду з резервуара.
Зачекали ще. Почало розвиднятися.
— Вже друга година… — промовив Андрійко.
Галина перебила його:
— Дивіться на перископ! Він зараз полізе вгору!
Але перископ не ліз угору. Я нахилився до нього:
— Вово, ну як?
Мовчання.
— Вово-о-о! Чуєш? Як?
— Я вже все викачав.
— Ну, і що ж?
— Він не піднімається.
— Чому?
— Не знаю.
Ми схвильовано перезирнулися. Потім усі троє потяглися до труби.
— Як же тепер, Вовко?
— Не знаю.
— От казала, казала ж! — заскімлила Галка. — Треба було його за мотузок прив'язати. А тепер… Як же тепер?
І раптом Вовка занепокоєним тоном сказав із труби:
— На мене щось капає.
— Звідки капає?
— З люка капає.
Ми посхоплювались, очманіло оглядаючись. Що діяти? Я крикнув був: «Перископ!» — і вхопився
