Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Це дуже цікаво, сер. Покажіть мені, будь ласка, такий папір.

Вільямс зніяковів, але тут же спробував приховати це.

— Ви колись чули про таємницю листування? Я можу показувати ці папери тільки індіанцям.

— Я й не збирався читати їх. Та тільки мені здається, що вам ніколи не доводилося підтверджувати свою особу перед білими.

— Для цього мені достатньо моєї рушниці. Зарубайте це собі на носі!

Я зобразив на обличчі переляк і зніяковіло замовк. Сем хитро посміхнувся і підморгнув не мені, що могло би видати його, а своїй Тоні. Я відійшов до Бернарда Маршалла.

— Боб розповів мені, куди та з якою метою ви прямуєте, — звернувся я до нього. — Скажіть, поліція напала на слід убивці?

— Ні, жодних слідів не знайшли. Але мені здається, що вбивця був не один.

— А де тепер Аллен?

— У Сан-Франциско, принаймні звідти він прислав нам останні листи.

— Гаразд, отже, вам нескладно буде там його знайти. Ви надумали заночувати тут?

— Так, тут.

— Тоді я теж подбаю про свого коня.

Я розсідлав мустанга, насипав йому кукурудзи та стриножив. Сем зробив те саме для своєї старенької Тоні. Ми не перекинулися з ним ані словом: двоє мисливців, які прожили разом кілька тижнів, чудово обходяться без слів і по очах розуміють думки один одного. З Маршаллом ми також більше не розмовляли. Так минув день і почало смеркати.

— Чи не час розставити вартових, сер? — запитав я Вільямса. — День видався важкий, ми втомилися і хочемо спати.

Той негайно призначив вартових, але, що дивно, не довірив охороняти табір ні мені, ні Семові, ні Бернардові.

— Лягай коло них, щоб вони не могли перемовлятися, — шепнув я Бернардові.

Він здивовано подивився на мене, але послухався. Сем зрозумів мене й теж влаштувався поруч з іншими, тож розмовляти вони могли тільки коли стояли на варті.

Коні теж вляглися, бо для них не було пасовиська. Я ліг біля мустанга, примостивши голову йому на живіт, а замість подушки взяв сідло, зробив я це не просто так — розумна тварина попередила б мене про наближення людини.

Зійшли зорі, але після дощу між небом і землею висіла густа пелена туману, і світили вони не так яскраво, як зазвичай. Спочатку на варті стояли два купці — мешканці Півдня, а потім їх змінили Вільямс і наймолодший зі скупників хутра. Вони обходили табір кожен зі свого боку і, зустрічаючись, зупинялися на кілька хвилин. Імовірно, саме в цей час вони встигали перекинутися кількома словами. Я не бачив, чи справді чоловіки розмовляють між собою, але досвід життя у прерії настільки загострив мій слух, що мені й не треба було бачити. Слух підводив мене украй рідко, і я би дуже здивувався, якби цього разу раптом помилився. Дуже обережно я підповз до них. На щастя, поряд з ними стояв кінь Боба. Навряд чи негрові дали доброго коня, навченого попереджати господаря про небезпеку. І справді, спокійна тварина жодним звуком не видала мене.

Вільямс знову підійшов до іншого вартового, і я чітко почув:

— Я — його, а ти — негра!

Потім вони розійшлися, а я залишився чекати. Почутого було мало, щоб розгадати їхній план. Через кілька хвилин вони знову повернулися, і до моїх вух долетів тихий шепіт:

— Звичайно, їх теж!

Мабуть, ішлося про мене й Сема. Коли вони зійшлися знову, я почув:

— Не хвилюйся, один — слабосилий дідок, а другий — дурень.

Отже, вони вирішили вбити нас, хоч я й не знав за що. Коли вони знову зійшлися, почулося:

— Усіх трьох!

Тепер мова була про долю купців із Півдня. Фальшиві скупники хутра збиралися напасти на своїх супутників уві сні, і хоча нас було семеро проти п’ятьох, вони могли б убити нас, не діставши самі й подряпини.

— Ні на хвилину раніше, — шепотів далі Вільямс.

Цікава розмова завершилася, і я міг зробити висновок, що останні слова стосувалися моменту, коли саме планують скоїти вбивство. Але коли ж це буде? Ясна річ, поки жертви спатимуть! Цієї ночі чи завтра? У всякому разі слід було поквапитися.

Я зібрався діяти. Під час наступної своєї зустрічі вони вже не розмовляли: кожен з них знав, що йому робити, слова були зайві. Настала моя черга втрутитися в події, і як тільки Вільямс пройшов повз мене, я стрибнув йому на спину. Не встиг він пискнути, як я лівою рукою стиснув йому горло, а правою вдарив у скроню. Він обм’як і непорушно застиг на землі.

Взявши його рушницю, я пішов назустріч молодому розбійникові, який у темряві не помітив підміни. З ним я розправився таким же нехитрим способом і залишив його лежати на піску. Я знав, що після мого удару негідники ще довго не отямляться, і попрямував до решти. Тільки двоє з них ще не спали: Сем, який уже здогадався, що планується, і Бернард, який не міг заснути, стривожений моєю поведінкою.

Я зняв з пояса ласó. Сем миттю зробив те саме.

— Тільки тих трьох скупників хутра, — шепнув я йому на вухо, побоюючись, аби він зопалу не взявся в’язати всіх підряд, а потім голосно крикнув:

— Гей, люди! Піднімайтеся!

Всі миттю схопилися на ноги, але тієї ж миті петлі наших ласó затягнулися на шиях двох розбійників, притиснувши їхні руки до тулуба так, що вони не могли вихопити зброю. Тим часом Бернард Маршалл, інтуїтивно відчувши, що слід робити, накинувся на третього розбійника і тримав його, поки Боб не стягнув руки негідника ременями. Все відбулося так швидко, що купці з Півдня не встигли отямитися,