Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Зрада, до зброї!

Сем розреготався у відповідь:

— Дай спокій своїй іграшці, мій хлопчику. Феєрверку сьогодні не буде. Свято скасовано.

Поки я підслуховував вартових, хитрий Сем завбачливо розрядив рушниці, а оскільки не знав, кого саме я підозрюю, то про всяк випадок вийняв заряди з усіх.

— Не лякайтеся, джентльмени, з вами нічого поганого не трапиться, — заспокійливо промовив я. — Ці люди збиралися вбити нас уві сні, тому мені довелося подбати про нашу безпеку.

Попри темряву, я зауважив, якою несподіванкою стали мої слова для купців. Боб теж перелякався і підбіг до мене, немов шукаючи захисту.

— Маса Чарлі, вони хотіли вбити і Боба?

— Так, і тебе теж!

— Тоді ми повісити їх, правда, маса Чарлі? Ми повісити їх високо-високо на стовпі.

Захоплені зненацька розбійники мовчали, мабуть, сподіваючись, що вартові прийдуть їм на допомогу.

— Бобе, там за кіньми лежать Вільямс і його товариш. Принеси їх сюди, — наказав я негрові.

— Вони вже мертві? — запитав він.

— Не зовсім. Я оглушив їх.

— Зараз Боб їх принести. Боб не боятися їх.

Через хвилину негр, що відзначався неймовірною силою, уже тягнув на спині одного з грабіжників. Поки він пішов по другого, а Сем в’язав їх, я пояснив купцям з Півдня, чому я так вчинив із їхніми супутниками. Розлючені тим, що їх так легко обдурили й мало не вбили, торговці стали вимагати негайно стратити розбійників.

— Прерія живе за своїми законами, — заперечив їм я. — Якби вони підняли проти нас зброю, тоді ми могли б пристрелити їх на місці. Оскільки ж їхні наміри так і зосталися намірами, то ми не маємо права вбивати. Принаймні зараз. Спочатку треба їх судити.

— О, судити! — зрадів негр, смакуючи видовище. — А потім Боб повісити п’ять розбійники!

— До чого такий поспіх, — охолодив я його запал. — Зараз ніч і темно — доведеться чекати світанку. Нас семеро, отже, п’ятеро можуть спокійно спати, а двоє будуть на варті. Не хвилюйтеся, до сходу сонця ув’язнені не втечуть.

Хоч купці й наполягали на негайному суді та лінчуванні, та, зрештою, поступилися. З одним із них я став на варту, а решта знову вляглися спати. Через дві години нас змінив Сем, готовий вартувати сам. Ніч уже наближалася до кінця, й однієї пари досвідчених очей було цілком досить.

Зв’язані розбійники мовчали і навіть не намагалися перекинутися хоч словом, щоб заздалегідь змовитися, що відповідати на суді. Вранці, коли ми прокинулися, Вільямс і його напарник уже отямилися. Після сніданку ми нагодували коней, а потім почали суд. Сем показав на мене і сказав:

— Це наш суддя. Він почне засідання.

— Ні, Семе. Засідання будеш вести ти!

— Сем Гаверфілд — суддя? Чого це тобі заманулося сміятися зі старого? Я людина проста, невчена, а ти книги пишеш, тобі сам Бог велів бути суддею.

— Я не громадянин Сполучених Штатів, до того ж ти набагато довше живеш у прерії. Але якщо ти відмовляєшся, судитиме Боб.

— Боб? Чорношкірий суддя? Це була би найбільша дурниця з нашого боку. Гаразд. Судити буду я!

Він сів на пісок і спробував надати своєму обличчю поважного й урочистого виразу, що, правду кажучи, не дуже йому вдавалося. Своєю поведінкою він немов намагався переконати всіх, що вирок буде найсправедливішим у світі, хоч суд відбувається в безлюдній пустелі.

— Джентльмени, прошу всіх сісти в коло, — почав він виконувати свої обов’язки. — Ви будете присяжними. А ти, Бобе, ставай поряд зі звинувачуваними та охороняй їх. Ти — наш констебль!

Боб тугіше затягнув ремінь, на якому висіла шабля, і став біля полонених.

— Констебль, ми — вільні громадяни вільної країни, тому розв’яжіть звинувачених. Нехай убивці стануть перед Божим судом без пут на руках, тим більше, що незабаром ці шнурівки знадобляться нам для іншого — ми накинемо їх їм на шию, ги-ги-ги.

— Але містере Семе, — розгублено заперечив негр, — вони ж можуть утекти…

— Роби, що сказано, — перебив його Сем. — Втекти їм однаково не вдасться. Без зброї та коней вони далеко не втечуть. Наші кулі наздоженуть їх швидше, ніж вони зроблять десять кроків.

Злочинців розв’язали, і вони підвелися. Навіть без попередження Сема вони чудово розуміли, що втекти неможливо. Кожен із нас тримав по рушниці.

— Ти називаєш себе Вільямсом, — почав Сем. — Це твоє справжнє ім’я?

— Я не буду відповідати на ваші запитання, — з перекошеним обличчям уперто відповів грабіжник. — Злочинці не ми, а ви. Це ви на нас напали, тож судити слід вас.

— Роби що хочеш, хлопчику, це твоє право. Але я скажу тобі, що за законами прерії мовчання вважається знаком згоди. Отже, ти справді купець?

— Так.

— Доведи це. Де твої листи?

— У мене їх немає.

— Як хочеш, мій хлопчику, роби як знаєш. Але ти ж розкажеш мені, про що ви змовлялися цієї ночі, поки стояли на варті, правда?

— Ми не сказали один одному жодного слова.

— А ось цей чесний чоловік підкрався до вас і все чув. Відразу видно, що ви не вестмени, справжні досвідчені мисливці поводилися б обачніше.

— Це ми не вестмени? Тисяча чортів! Поверніть нам нашу зброю, і ми вам швидко покажемо, хто кого має боятися. Хто ви такі? Ґрінгорни, які напали на нас поночі, щоб убити й пограбувати!

— Не варто так дратуватися, сину! Зараз ти дізнаєшся, які ґрінгорни напали на вас і вирішили не вбивати відразу, тільки після