Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

суду. Ось цей чоловік спершу підслухав вас, а потім сам-один вклав на землю одним ударом кулака, та ще й так тихо, що ніхто цього не зауважив, навіть ви самі. Того, хто вміє робити такі речі, звати Вбивча Рука. А тепер уважно подивися на мене! Тільки той, кому індіанці з племені навахо відрізали вуха, має право називати себе Святим Вухом. Ми і є ті двоє, що наважилися без супроводу поїхати до Льяно-Естакадо. Правда й те, що ми викликали вчорашній дощ, бо хто ще міг би таке зробити? Невже ти колись чув, щоб тут ні з того ні з сього трапилася злива?

Як не дивно, але наші імена не справили на негідника сподіваного враження. Мабуть, Вільямс вирішив, що йому не слід нас боятися.

— Якщо ви справді ті, за кого себе видаєте, — сказав він, — то ми чекаємо від вас справедливості. Скажу вам правду. Колись я мав інше ім’я. Але ж і вас насправді звати не Вбивча Рука і не Святе Вухо. Міняти ім’я чи ні — це особиста справа кожного, злочину в цьому немає.

— Та тебе ніхто й не звинувачує в тому, що ти змінив ім’я.

— Тоді в чому ви нас звинувачуєте? Цієї ночі ми справді перекинулися кількома фразами про те, що декого слід убити, але хіба ми говорили, що вб’ємо саме вас? Хіба ми назвали ваші імена?

Спостереження за стадом. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.

— Так, імен ви не назвали, але ми однаково здогадалися про ваші наміри.

— Ваші здогади не є ні доказами, ні фактами. Суд посеред прерії — це гарна річ, але навіть такий суд може покладатися лише на факти, а не на припущення. Ми гостинно зустріли Святе Вухо й Вбивчу Руку, а вони замість подяки напали на нас і вирішили вбити. Якщо про це дізнаються, то всі мисливці від Великих Озер до Міссісіпі, від Мексиканської затоки до Каліфорнії скажуть, що ви не вестмени, а вбивці та грабіжники.

У глибині душі я мусив визнати, що негідник обрав правильну лінію захисту. Його слова настільки вивели з рівноваги Сема, що той схопився з місця.

— Ще тільки бракувало, щоб нас звинувачували в убивстві. Такого не буде, бо ми не засудимо вас до смерті! Ви вільні й можете вирушати на всі чотири сторони! Що скажете, панове присяжні?

— Вони не винні, — погодилися з вироком Сема троє купців, які, мабуть, і до того сумнівалися у провині Вільямса та його спільників.

— Я теж не можу звинуватити їх ні в чому, — підтримав їх Бернард Маршалл. — Мені геть байдуже, хто вони такі і як їх звати, а наше звинувачення ґрунтується лише на припущеннях, а не на доказах.

Боб буквально остовпів, коли нарешті до нього дійшло, що йому не судилося власноруч накинути петлю на шиї грабіжників. Що стосується мене, то такий поворот справи мене повністю влаштовував, я навіть передбачав його, і тому наполіг на тому, щоб суд відбувся вранці, сподіваючись, що за ніч пристрасті вляжуться. З тієї ж причини я ухилився від ролі судді та призначив на цю роль Сема. Старий і досвідчений вестмен був дуже спритний і хитрий на полюванні та в сутичках із червоношкірими, але до того, щоб випитати зізнання у вбивці, він явно не мав хисту.

У прерії життя людини постійно перебуває у смертельній небезпеці, тому навіщо вбивати п’ятьох людей, якщо вони — не важливо, з якої причини — ще не скоїли злочину. У такому разі довелося би вбивати всіх підряд тільки через найменшу підозру. Я не хотів убивати Вільямса та його спільників, але слід було подбати про власну безпеку в майбутньому. Тож мені стало трохи прикро, що Сем не зумів викрити злочинців і так легко погодився звільнити їх. Тож коли він звернувся до мене з питанням, що я про це все думаю, я сказав:

— Семе, ти знаєш, в чому найбільша цінність твоєї Тоні?

— У чому ж?

— Вона дуже розумна.

— А в тебе неймовірна пам’ять. Справді, я говорив тобі про це. Але я не винен, не гнівайся на мене. Я вестмен, а не суддівський крутій. Напевно, ти краще провів би суд і зумів би витиснути з них зізнання, але ти ж сам не захотів стати суддею. А тепер уже пізно.

— Так, тепер моя думка вже нічого не змінить, і ми не можемо судити їх за намір убити нас. Але це не єдине, в чому їх можна звинуватити. Містере Вільямсе, я хочу поставити вам кілька запитань і попереджаю, що від ваших відповідей буде залежати ваша подальша доля. Як можна найшвидше дістатися до Ріо-Пекос?

— Слід їхати прямо на захід.

— Як довго доведеться їхати?

— Два дні.

— Я впевнений, що ви — стейкмени, грабіжники, які скеровують подорожніх хибним шляхом і вбивають їх. Вчора ви самі застерігали нас. Я послухав вас, а тому не збираюся вам довіряти. Ви залишитеся з нами і протягом двох днів будете нашими полоненими. Якщо ми через два дні не доберемося до Ріо-Пекос, я власноруч вистрелю вам у голови і, повірте, не схиблю. Я попередив вас. Джентльмени, прив’яжіть цих людей до сідел — їдемо!

— Чудово! — радісно засміявся негр. — Якщо ми вчасно не дійдемо до річки, Боб повісить їх на дереві.

Через п’ятнадцять хвилин наш загін уже був у дорозі. Прив’язані до коней полонені їхали в середині загону, а поряд із ними був Боб: йому дуже хотілося якомога довше побути констеблем, а тому він стеріг розбійників як зіницю ока.

Ми з Бернардом Маршаллом їхали на чолі загону. Мій товариш кілька разів намагався почати розмову про події минулої ночі, але мені не дуже хотілося про це говорити, і врешті-решт він замовк.