Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май
— Я впевнений, що Аллен схвалить мій вчинок.
— Можливо, але не забувайте, що ви втратили набагато більше, і зараз не варто робити такі дорогі подарунки. Тому залиште камінь у себе, колись подаруєте мені на пам’ять щось інше. А тепер їдьте далі, а я почекаю Сема.
Я лишив його на самоті з несподіваним щастям і зупинив мустанга, чекаючи на Сема, який їхав позаду загону.
— Що ви там робили? — запитав він мене. — Ви з цим хлопчиськом так розмахували руками, немов збиралися злетіти в повітря разом із кіньми. Здалеку це виглядало, наче балет верхи на конях.
— Семе, знаєш, хто вбив батька Бернарда?
— І хто? Тільки не кажи, що ти вже про все довідався.
— Саме так. Я знаю все.
— Неймовірно! Тобі щастить. Інші роками намагаються знайти хоч найменший слід, а тобі все вдається миттєво і без жодних зусиль. Сподіваюся, ти не помилився? То хто ж це?
— Фред Морґан.
— Фред Морґан? Чарлі, я повірю кожному твоєму слову, але це вже занадто. Морґан — відомий злочинець, але він орудує на заході, серед вестменів, а не на сході.
— Я не збираюся з тобою сперечатися. Але коштовності, які я забрав у Морґана, належать Маршаллові, і я їх йому повернув.
— Гм! Напевно, ти таки маєш рацію. Бідний хлопчисько, мабуть, радіє. Тепер у нас є ще одна причина шукати зустрічі з Морґаном. Я не заспокоюся, поки не зроблю засічку на приклáді своєї рушниці на честь його смерті.
— А що ти будеш робити після того, як уб’єш його?
— Що буду робити? Не знаю. Я ж тільки задля зустрічі з ним подався на Південь і готовий їхати його слідом до Мексики, Бразилії і навіть на Вогняну Землю[19]. Але якщо наздожену його тут, то мені потім буде байдуже, куди йти. Можливо, подамся до Каліфорнії. Кажуть, там зараз весело.
— Тоді я поїду з тобою. У мене ще є кілька місяців часу, але я би не хотів відпускати Бернарда самого в цю небезпечну подорож.
— Згоден. Ось тобі моя рука. Але спочатку виведи нас із цих пісків. Наше товариство подобається мені все менше. Особливо он той хлопець, у якого обличчя створене ніби спеціально для ляпасів. Ніяк не можу пригадати, де я раніше зустрічав його, але те, що таки зустрічав і що за таких обставин, котрі не свідчили на його користь, це точно.
— У мене таке ж відчуття. Але, може, ми ще згадаємо, де його бачили.
День минув швидко, а коли настав вечір, ми зупинилися на нічліг, погодували коней, самі поїли твердого, як підошва, в’яленого м’яса і полягали спати. Полонених на ніч зв’язали і виставили вартових, а вранці знову рушили в дорогу. Ближче до полудня одноманітна пустеля стала мінятися, тепер нам уже траплялися соковиті зелені кактуси, а подекуди з-під піску пробивалися пучки жовтої трави, яку наші коні радісно з’їдали. Незабаром трава стала зеленою, а острівці зелені все більшими і нарешті злилися в одне суцільне зелене море. Пустеля вже була позаду, почалася прерія. Ми спíшилися й пустили коней пастися. Зголоднілі тварини жадібно накинулися на траву, ми не заважали їм, а лише пильнували, щоб вони не відходили далі, ніж на довжину ласó. Упевнені в тому, що незабаром знайдемо воду, ми вже не берегли мізерних запасів, що залишилися в нас після дощу в пустелі. І ось тепер, коли ми так тішилися, що пустеля нарешті позаду, до мене підійшов Вільямс.
— Сер, тепер ви вірите, що я говорив вам правду? — запитав він, дивлячись мені в очі.
— Вірю, — відповів я.
— Тоді поверніть нам зброю та коней і відпустіть нас. Ми не зробили вам нічого поганого, і тепер, коли ваші підозри не підтвердилися, ви повинні звільнити нас.
— Може, і так. Але я не можу один вирішувати за всіх. Спочатку я повинен порадитися з друзями.
Я запросив інших на раду, і коли вони сіли в коло, сказав:
— Джентльмени! Пустеля, на щастя, вже позаду. Тепер нам слід вирішити, чи будемо ми далі триматися разом, чи роз’їдемося? Куди ви прямуєте? — запитав я купців із півдня.
— В Пасо-дель-Норте, — відповіли вони.
— Ну що ж, це означає, що наші шляхи розходяться, бо ми прямуємо до Санта-Фе. Дайте відповідь мені ще на одне питання: як ми вчинимо з бранцями?
Це важливе питання розв’язали доволі швидко: полонених постановили відпустити на волю, і то не наступного дня, а негайно. Це відповідало й моєму планові, тому я не заперечував. Ми розв’язали розбійників, повернули їм коней і зброю, і вони зараз-таки стали збиратися в дорогу. На моє запитання, куди вони поїдуть, Вільямс, який далі прикидався скупником шкур і хутра, відповів, що вони поїдуть уздовж берега Ріо-Пекос до Ріо-Ґранде, щоб там полювати на бізонів. Через півгодини вони поїхали геть. Незабаром вирушили й купці. Залишившись самі, ми довго сиділи мовчки, поки Сем не звернувся до мене:
— Як ти думаєш, Чарлі, вони справді поїдуть на Ріо-Ґранде?
— Ні, вони будуть підстерігати нас поблизу Санта-Фе.
— І я так думаю. Ти добре зробив, що сказав їм неправду. Ми заночуємо тут чи відразу рушимо далі?
— Я почекав би тут. Нам не слід їхати просто за ними, бо саме цього вони й чекають. Дорога перед нами далека, а наші коні втомилися й охляли. Нехай досхочу попасуться і відпочинуть до завтра.
— А якщо вони
