Дикі банани - Аркадій Фідлер

Поміж Йєн Чау і містечком Сонля дорога подекуди була добра, вирівняна. Тут працювали команди прогресивної молоді. Хлопці як один бадьорі, енергійні, аж душа радіє. Тільки знаряддя праці в них усе ще примітивне. Кирками довбали гранітні гори, лопатами згортали уламки, тачкою возили кам’яні брили на край дороги, скидали в безодню. Труд цей був величезний, але ще більшою була сила їхнього духу і завзятість.

Коротка зупинка в Хат Лот, де розмістився табір молодіжних команд. Кілька просторих бараків справляли непогане враження. Нас запросили до своєрідного клубу, в якому, крім кількох ілюстрованих газет з різних країн народної демократії, нічого не було.

Скромний, приємний чоловік, мабуть керівник табору, зичливо інформував нас. Він розповідав приглушеним голосом, був лагідний, але смутний: частенько ми зустрічали у в'єтнамців таку зовнішню оболонку, під якою іноді крилися несподівані запаси пристрасності й енергії, що дивували європейців. Та наш оповідач мав якийсь особливо пригнічений вигляд. Можливо, причиною цього була його тривала розлука з сім’єю: в Дельті жила молода дружина і двоє дітей, яких він не бачив ось уже чотири роки.

— Як це — без відпустки? — здивувався я.

В’єтнамець посміхнувся з почуттям гідності.

— Чотири роки в розлуці, далеко від сім’ї? — не міг я заспокоїтися. — Невже ви не сумуєте?

— Дуже сумую, — відповів він тихо.

Табір прокидався о пів на шосту за ударом гонгу. Займалися ранковою гімнастикою, милися по пояс у холодному струмку і снідали. Основною їжею був рис, перемішаний з товченими земляними горішками.

Працювали від сьомої години до пів на дванадцяту. Великі переносні стіни з очерету рятували робітників од сонця. Дерева підрубували сокирою, пилок не було. Динаміту для висаджування скель теж не мали, розбивали їх молотом.

Коли переїздили на нову ділянку, робітники одразу будували бараки з очерету і бамбука. Щомісяця вони одержували двадцять сім тисяч донгів[4], що вистачало тільки на найскромніші потреби. Та люди розуміли, що уряд тепер не міг платити їм більше, тому не те що не скаржилися, а навпаки, були горді з своєї праці. Їх задовольняло почуття виконаного обов’язку, любов і визнання всієї громадськості.

У таборі бракувало ліків, не було навіть радіоприймача. Але молодь створювала свої акторські групи і в неділю іноді влаштовувала вистави.

Ця добровільна служба тривала три роки. Хто відзначався на роботі, того посилали до Дельти на якісь курси або до технічної школи. Після виконання свого патріотичного обов’язку юнаки поверталися додому такі ж бідні, якими приїхали сюди, зате багаті на загальну повагу.

Незвичайний, відважний народ, патріотичний і витриманий, здатний на самопожертву заради своєї країни!

Монг, двадцятичотирьохрічний чорний таї з маленького села недалеко від Сонля, був зухвалий і задерикуватий. Заслужений партизан часів війни, він тепер викликав на герць цілий світ. Монг настроїв проти себе всіх. Одні вважали його викінченим скандалістом, інші — небезпечним сутягою, останнім негідником, блюзніром і навіть — чого тільки не вигадають! — злочинцем, якого слід було вбити, як паршивого собаку, щоб оберегти решту від пошесті. А я, навпаки, бачив у ньому тільки діяльного поборника прогресу і неабиякого сміливця.

Молодий Монг насмілився виступити проти стародавнього звичаю. Але те, що він зробив, було таке нечуване, що навіть занепокоїлася народна влада. А тим часом пристрасті розпалювалися: за місяць перед нашим приїздом до Сонля вороги Монга підступно спалили вночі його хату і тепер загрожували йому смертю, якщо він не підкориться споконвічним звичаям.

Монг затявся і заявив, що не підкориться. Зціпивши зуби, хлопець і не думав відступати. Загартований тривалою війною, він знав, за що йшов у бій, за що мав рани, знав, за яке майбутнє дістав нагороди. Тепер Монг збунтувався проти закостенілого звичаю і був непохитний: він не хотів стати невільником тестя, не визнавав ярма «езе», не бажав «робити зятя». Ця скандальна історія схвилювала всі долини, гнів охопив людей, деякі навіть закликали духів помститися зухвальцеві.

Я побачив Монга, коли той прямував до адміністративного комітету. Він ішов просити підтримки. Це був вродливий таї з приємним, можна сказати гарним обличчям. Не вірилося, що в ньому було стільки впертості і непокірності. Він ішов замислений, обв’язавши голову так, що два кінці чорного завою стирчали наперед, наче роги бика. Я готовий битися об заклад, що він навмисне зробив це, аби показати ворогам свою задерикуватість.

Що ж зробив цей хлопець? Просто закохався в дівчину, і та відповіла йому взаємністю. Хлопець заручився згодою своїх і її батьків на шлюб. І отут починається порушення освяченого традицією звичаю: Монг оформив громадянський шлюб і оселився з молодою у власній хаті, не даючи за наречену ніякого викупу. Він вважав, що, віддавши стільки років боротьбі з загарбниками, досить уже заплатив. Але це викликало загальне обурення і жахливі наслідки: Монгові спалили хату, а тепер хотіли його вбити.

Ця справа страшенно мене зацікавила. Чим більше подробиць я узнавав, тим більшим героєм був у моїх очах Монг: адже він почав запеклу війну.

Святі і непорушні звичаї народів Далекого Сходу здавна захищали інтереси батьків дівчат: за своїх дочок ті мають одержати від майбутніх зятів чималі злитки золота, срібла й інші коштовності.

Сувора громадська думка забороняла будь-які потаємні відносини між юнаками й дівчатами. І лихо було тій дівчині, яка приймала в обійми хлопця десь-інде, а не в хаті своїх батьків: домашній