Дикі банани - Аркадій Фідлер

— Дуже багато! — відповів друг хвалькувато.

— Тоді, може, подякуємо старому? — пробурмотів я.

— І поїдемо? — здивувався Тунг. — Не можна!

— Чому?

— Ми б завдали йому великої прикрості! Таї вважатимуть це поганою ознакою для себе. Престиж…

— До дідька той престиж!..

Але нічого не можна було вдіяти. Цей келих, раз почавши, треба було випити до дна. Отже, ми слухали далі розповідь таї.

У хатині покладено шматок сітки від москітів, маленькі подушки і навіть люльку для куріння опіуму. Під хатиною, на землі, над тим місцем, де закопали урну, поклали шапку небіжчика і його стару куртку, щоб душа могла прикритися від нічного холоду. На хатині було розвішано в’язки з тоненьких бамбукових пасків у формі кілець, і кожна розумна людина знала, що це гроші, потрібні душі на тому світі. Висів там і кошик для рису, а біля драбинки лежала купа бамбукових стружок, щоб душа могла розкласти собі багаття.

Недалеко від хатини, за тином, у землю закопали таку високу щоглу, що вона стриміла над верхівками сусідніх дерев. Без щогли, так званої као, могили таї не можна було собі уявити. Звідси душа відлітала на небо звичайно на птаху, вирізаному з дерева. Наш небіжчик мав більш гідний засіб пересування. Замість птаха у нього був кінь. Товста, коротка балка, прибита горизонтальна до щогли на половині її висоти, зображала вершника; кошик, прикріплений до балки, правив за сідло, а два бамбукові кийки з обох боків кошика — за поводи. Над конем висів велетенський парасоль, щоб душу не палило сонце, а біло-червоний прапор на самій верхівці щогли звертав увагу всіх духів потойбічного світу на високоповажність небіжчика. І щоб родині, боронь боже, не дорікнули за скупість, на дрючках, прикріплених упоперек щогли, були понавішані різні клапті тканин і каптан небіжчика. Душа була б вельми невдячною, якби не визнала зусиль і доброї волі сім’ї, яку покинула.

Поміж щоглою і хатиною збудовано ще одну хатинку, меншу, ніж ця, зате барвистішу, бо її дах і стіни були з яскравих пасом кольорового паперу. Перед тією веселою халупою уява європейця начисто спасувала, і не можна було збагнути, яке її призначення. А виявилося, що все тут зрозуміло: адже душа в подорожі мала чимало багажу, отже, ця халупка була транспортом для перевезення пакунків!

Старому таї ми дали пачку польських голок і розпрощалися з ним. Усі були задоволені: дух померлого — від того, що йому присвячено стільки уваги, старий таї — що дістав голки для дружини, а ми — що діждалися кінця поетичної розповіді. Нарешті, ми знову сиділи в нашому прозаїчному газику.

Наш газик їхав на безпечній відстані від грузовика, але частенько інтервал між машинами збільшувався до кількох кілометрів. Тоді наш водій кожні дві-три хвилини подавав сигнали, і ця його старанність збуджувала неспокій і пильність. Зустрічних автомобілів тут було небагато. Чому ж шофер так часто сигналив? Кого бажав застерегти чи налякати? Тигрів? Але тигри не нападали серед білого дня. А може, він боявся людей?

Час від часу ми бачили на дорогах мандрівних таї і мео. Одного разу назустріч нам ішло кілька таї з коромислами; вони несли якісь клітки. Я наказав зупинитися і швидко приготував фотоапарат. Їх було п’ятеро чи шестеро, самі Юнаки. В клітках сиділи живі лісові птахи з чудовим пір’ям. Таї обійшли мовчанням наше приязне вітання і гордо прямували далі, не відповідаючи нам ні словом, ні посмішкою.

Біля річки кілька таї — молоді чоловіки й дівчата — ремонтували міст. Наш газик переїхав річку по мілкому місці і зупинився. Я підійшов до робітників. Це були народні працівники — зен кон, як їх тут називають. За існуючим законом усі чоловіки і жінки автономної провінції віком від сімнадцяти до п’ятдесяти років обов’язково повинні два місяці на рік працювати на користь свого краю.

Я сфотографував дівчат, які, сидячи навпочіпки, нарівні з чоловіками дробили каміння важким молотком. Вражала величезна диспропорція між маленькими руками їх і чималим молотком. На руках були срібні каблучки та браслети, а вдягнені вони були майже святково — у складних завоях, елегантних кофточках і спідницях, але без срібних пряжок спереду.

Раптом одна таї не витримала: природжена веселість і кокетливість взяли гору. Дівчина, підвівши голову, засміялася. Тільки тоді я помітив, яка вона красива; з усіх таї, яких ми досі зустрічали, вона була найвродливішою.

На шляху аж до Лаї Чау працювали не тільки робітники, мобілізовані з навколишніх сіл, а й молоді в’єтнамці, кінх, які добровільно приїхали сюди з Дельти.

Цей шлях був свідком великого геройства за часів недавніх боїв. І тепер, після війни, в горах палав вогонь небувалого героїзму, який годі було шукати десь-інде. Коли я докладніше дізнавався про життя й самовіддану працю молодих в’єтнамців, у мене зароджувалася величезна повага до них — хотілося щиро потиснути руку кожному.

Це були хлопці й дівчата із Спілки прогресивної молоді, знаменитого Танх Ньєн Ксунг Фонг. Зрештою назва не має значення. Коли після багатолітньої визвольної війни Північний В’єтнам, нарешті, добився миру, найпередовіша частина в’єтнамської молоді присвятила свої найкращі роки батьківщині, відбудові країни. Ці юнаки і дівчата йшли на найважчі ділянки, які вимагали величезного напруження. З небувалою стійкістю і нелюдською витривалістю вони відбудовували фабрики, ремонтували залізниці і річкові греблі, а насамперед — шляхи у віддалених горах.