Дикі банани - Аркадій Фідлер
У нижніх частинах яруг, де було найвологіше, витягували свої довгі шиї дикі банани. Це переконувало мене в тому, що саме тут їхня батьківщина. Потім нова радість — ще одне цікаве відкриття: тут росте чудова декоративна рослина, яка так само підкорила увесь світ і належала до найпрекрасніших. Серед зеленого хаосу впадало в очі її гігантське листя, червоне, як полум’я, і розчепірене, немов пальці щасливої руки. Невже щедрі гори Сіп Сонг Чо Таї були батьківщиною і цієї чудової рослини?
Крім того, в цих лісових хащах сиділи духи — лісові пі со, і гірські — пі пунг. Ці злі духи ловили нерозсудливих людей, які насмілювалися забрести у таке бездоріжжя. Через них мандрівники частенько збивалися на манівці і не раз, блукаючи, гинули. Отож, виходячи в дому, належало пам’ятати про духів. Корисно було принести їм заздалегідь маленьку жертву, ну хоча б чарочку горілки, яку набожно простягали туди, де мали бути духи, а потім її випивали самі.
Гіршими були духи, які іноді перевтілювалися в тигрів, бо ці звірі були розумніші й більш хижі, ніж звичайні тварини. Але найгрізнішими були демони ні поп, що вселялися в деяких людей. Ці люди, самі того не відаючи, сіяли навколо себе хвороби, нещастя й лихо. Тільки найхитрішим чаклунам вдавалося викрити їх і знешкодити.
Ми зустріли кількох мандрівних мео. Їх легко було розпізнати по широких срібних кільцях, що їх носили всі мео. Молоді чоловіки здебільшого прикрашали себе кількома кільцями. Це, очевидно, було ознакою їхньої чоловічої гідності, так само, як у дівчат, — ознакою жіночності і їх успіхів у сердечних справах. Закоханий хлопець, якщо почуття було взаємним, дарував на пам’ять своїй коханій срібне кільце. У мео це вважалося ознакою хорошого тону. Дівчата, не соромлячись, з гордістю носили й по кілька таких кілець.
З першого ж погляду вражали обличчя мео. Приємні і непогані, вони були плоскими, з виразно монгольськими очима і носом. Це свідчило про те, що народ, мео ближчий до монголів, ніж до китайців. Такі ж риси вразили мене й тоді, коли я зустрів у китайському поїзді двох мео. В їхній поставі була приваблива щирість і простота. Вони дивилися у вічі з шляхетною гідністю людей, які на протязі тисячоліть вважали найбільшим і єдиним своїм багатством особисту свободу.
Коли мео частували їх цигарками, вони брали їх залюбки, але, мені здавалося, робили це для того, щоб не образити нас. Мео вірні друзі і союзники в’єтнамців ще з часів війни. У відношенні до іноземців, вони стримані й сповнені гідної скромності.
Там, де гори, які ми об’їжджали, розступалися, утворюючи долини, неодмінно траплялися поселення таї: у зручних місцях люди обробляли свої рисові поля, а поблизу на палях здіймалися їхні хати.
Яка релігія у таї? Охоче відповів би, та не знаю. Затиснуті з одного боку Лаосом, а з другого північнов’єтнамською Дельтою, отож поміж буддійських лаотянців і конфуціанських в’єтнамців, таї знаходилися наче в якійсь порожнечі між могутніми крилами двох азіатських центрів і релігійних осередків, якими були Індія і Китай. А втім, ні від одного, ні від другого сюди не дійшли хвилі нових вірувань. Таї й донині зберегли первісну релігію всіх східноазіатських народів — культ предків і досить примітивний анімізм. Таї — народ досить високої культури, у них завжди була непогана громадська організація. Тим більш дивно, що їх не торкнулися новітні релігійні впливи. Мабуть, неприступні гори відрізали таї від культурних течій з заходу і сходу.
В країні Сіп Сонг Чо Таї не було пагод, як у Лаосі і в Дельті. Не було також бонз, вуличних постатей у жовтих тогах, характерних для цих країв, які, щоправда, тепер зустрічаються рідше і в Дельті. Посередництво між людьми і невидимими силами здійснювали щодня батьки сімей, чаклуни, а під час важливих церемоній і свят — голови феодальних родів.
У релігійних справах Схід не знав того войовничого фанатизму, що існував на Заході. Вибачливе ставлення до інших культів тут було принципом. Навіть у відлюдних гірських місцевостях до всього, що десь-інде викликало побожну запопадливість, ставилися з поблажливою усмішкою. У таї дуже розвинена поетична жилка. Вони легко і спритно вкладали життєві факти у поетичні шати напівказок, напівмрій. Легенди для них мали таке ж значення, як і народні літописи, які вони глибоко цінували. Безтурботні філософи й охочі до незвичайного залюбки вбирали все, що їх оточувало, вводячи у сповнені пригод оповістки епічні образи, драматичні метафори і параболи.
Майже біля кожної хати таї за кільканадцять кроків стояла скромна маленька хатинка, точна мініатюрна подоба звичайної хати. Разом з палями вона була заввишки не більше як півтора метра. Спочатку я подумав, що це курник. Але то був вівтарчик, присвячений духам предків дружини господаря дому. Тільки тут жінка мала право поклонятися своїм дідам, а не в хаті, де на почесному місці стояв вівтарчик предків чоловіка. Жінки посідали в громадському житті другорядне місце, в усьому прислужували чоловікам. Маленькі розміри хатинки відповідали їхній незначній вартості на цьому світі.
А звідки палі? Чому таї завжди будували хати на палях? Може, для того, щоб уберегтися від вологи? Аж ніяк!
Давно колись Тао Кунг Тунг, вождь таї, полюючи на оленів, зустрів у гущавині молоду чаклунку, доньку короля драконів. Королі драконів славилися своїми прекрасними доньками. Вождь таї закохався у дівчину. У них народився син Тао Кінг Тінг, який згодом став
