Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Він похапцем витягає з кишені папірець, показує Абдулі та німецькому офіцерові.

Абдула вихоплює ту довідку з батькових рук, рве її на маленькі шматочки, кидає на підлогу й топче ногами. Німець щось кричить по-своєму. Бульдог біля його колін аж давиться лютим гарчанням, шкірить широкого ікластого рота…

А далі відбувається таке, що у Валерика темніє в очах. Фашист піднімає руку з пістолетом.

Валерик кидається вперед, повисає в нього на руці.

— Не треба! Не треба!.. Татко не сигналив!.. Нам було дуже холодно!..

Один різкий рух німця, і Валерик полетів у куток, боляче вдарився скронею об стіну. Голова йому пішла обертом, перед очима попливли сизі кола…

Однак знайшов у собі сили, схопився, щоб знову захищати батька. Захищати, як тільки може!.. Та раптом — постріл.

Постріл!..

Валерик уже більше нічого не бачить і не чує. Він тільки ошелешеними очима стежить, як батько зігнувся, далі якимсь неприродним рухом ухопився рукою за лавку з шевським струментом і рухнув на підлогу разом з лавкою.

— Таа-ату!.. Та-аточку!.. — закричав несамовито Валерик.

Він рвонувся до батька, але люта собача морда перегородила шлях, дихнула гарячим смородом йому в обличчя. В цю ж мить важкий удар кинув Валерика до відчинених дверей. Хлопець розплатався на порозі, застогнав від болю. Ще один удар, і він опинився за порогом.

Тоді, зібравши останні сили, кинувся тікати…

Почув позад себе постріли — один і другий, — подумав, що зараз упаде, скошений кулею, але не впав: фашист промахнувся у вечірніх сутінках.

Забіг навмання у якийсь двір, аби тільки швидше заплутати свої сліди, заховатися від озвірілих ворогів. У глибині двору стояла хата з перекошеним дахом і з чорними проймами неживих вікон. Ускочив у ту хату, забився в темний куток, причаївся. Боліли нестерпно бік і груди, пашіло обличчя. До вух долітали якісь невиразні звуки, схожі на далекі крики, на густий людський гомін…

Тіло Валерика бив дрож, зціплені зуби нервово дріботіли, а по щоках котилися теплі сльози, яких він не витирав од безсилля і невимовної туги, а може, навіть і не відчував.

Він ще не уявляв і не міг уявити, що з ним буде далі. Мозок його отупів, відчуття теж притупилися. Сковане холодом тіло крижаніло, і йому несподівано захотілося спати.

То не був звичайний, природний сон. Його оповила поступова непритомність, з якою він не міг боротись…

… Кинувся зненацька, наче його хтось штовхнув. Якось зовсім по-новому, уже цілком свідомо оглянув чужу темну хату. Хаотично навалені меблі. Невиразним чотирикутником висить на стіні перекошена картина. В кутку боком лежить великий листатий фікус…

Що ж робити далі?..

Ясно що — перейти лінію фронту і дістатися до своїх. Будь-що, тільки до своїх. Тата вже до життя не повернеш, Марія Іванівна поховає його, але самому треба жити для того, щоб відплатити за його смерть, за смерть і муки тисяч людей. Потрапити знову на очі Абдулі чи тому офіцерові, це означає — поставити і себе під кулю. Але зараз набагато трудніше вижити і всього себе віддати помсті…

Знову застрочили автомати. Десь близько і трохи далі. Почувся собачий гавкіт.

Невже той офіцер шукає його зі своїм звірюкою-бульдогом?..

Валерик занімів, затамував подих, прислухався.

Собаки ще повалували й затихли…

Комісар 7-ї бригади морської піхоти Микола Євдокимович Єхлаков стояв посеред землянки, широко розставивши ноги, і запалював коротку флотську люлечку. Дим клубком огортав його худорляве, але міцне з коричневою смагою обличчя.

Він махнув рукою, розігнав дим і крізь прозорий його серпанок глянув примруженими уважними очима на двох розвідників, що сиділи на його дерев'яному ліжку, застеленому сірою солдатською ковдрою.

— Ну, то як, відважні мої слідопити, завдання ясне?

— Ясне, товаришу комісар, обізвалася з дуже помітним східним акцентом Іліта Даурова, невисока дівчина, чорноволоса, чорноока і вродлива.

— Не вперше нам, — приєднався до неї другий розвідник, Ібрагім Ібрагімов.

— Не вперше, це так. Певен, що завдання виконаєте добре, — пихнув маленькою люлечкою Єхлаков. — Але все ж хочу нагадати: обережність і ще раз обережність… Не дай вам боже попасти до фашистських лап.

— Досі не попадали, — усміхнулась Іліта Даурова, показуючи білі, аж блискучі, зуби.

Їй було лише двадцять три роки, але життя вона зазнала всякого. Дівчина виросла в Північній Осетії, в селі Фарн. Там же стала комсомолкою і прославленою ланковою. Односельчани любили цю розумну, моторну і вдалу дівчину і обрали її своїм депутатом до Верховної Ради республіки та делегатом Надзвичайного з'їзду Рад Радянської країни, на якому була затверджена Конституція будівників соціалізму.

Здавалося б, чого ще треба дівчині з гірського села Фарн? І так обов'язків стільки, що лише встигай їх виконувати! Вона — депутат, комсомолка, ланкова. Але неспокійне серце в юної горянки. Поставила Іліта перед собою ще одну мету — літати!

Навіть ті, хто дуже близько знав її, висловлювали сумнів:

— Не твоє це діло, Іліто, бути льотчиком. Та й не зумієш ти, тільки час змарнуєш.

Але Іліта Даурова не з тих, що шукають легкого життя. Напередодні війни вона таки закінчила льотне училище. А коли німецькі фашисти напали на нашу країну, сіла за штурвал літака.

Мало тоді в нас було літаків. Мало їх було й на Севастопольському фронті. Тоді Іліті, як і