Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Ні, таки треба хоч в'язочку хмизу принести. Для цього й не обов'язково заглиблюватись далеко в ліс, і на узліссі можна назбирати.

І Валерик пішов далі, хоч серце в нього прискорено билося, а очі боязко бігали туди й сюди.

Та не минув він і кількох вулиць, як змушений був шмигнути за стіну зруйнованого будинку. Назустріч йому мчав грузовик. У ньому, тісно притулившись одне до одного, стояли люди із зв'язаними руками, здебільшого простоволосі, розхристані. По бортах стояли німецькі автоматники. Машина промчала і зникла, залишивши за собою клуби диму.

Десь іще ревіли мотори. Звідкись іще лунали крики…

Тепер Валерикові стало ясно, що не тільки вчителя взяли фашисти. Вороги розпочали суцільну облаву на людей.

Але звідки вони знають, кого саме їм брати?

Ясно, це Абдула наводить. Тут зараз прифронтова смуга, і німці ладні всіх винищити, особливо тих, на кого зрадник покаже пальцем. У, гад!.. Ну, зачекай же, прийде й на тебе час!.

Холод, який дошкуляв дедалі дужче, знову нагадав Вале рикові про те, що в хаті не топлено, а на ніч стане ще холодніше якщо він не принесе дров. Хлопець вийшов зі своєї схованки і подався на околицю села, до лісу.

Наче ж пильно дивився і вперед, і окіл себе, але незчувся, як на узліссі перед ним наче із землі виріс німецький автоматник і різким голосом вигукнув:

— Хальт!

Валерик мало не впав од несподіванки. Широко відкритими очима дивився, як до нього підходить солдат, тримаючи автомат перед собою. Чорна цівка гострим загрозливим оком встромилася просто Валерикові в груди.

Хлопець ледве спромігся вимовити:

— Дровець трохи… хмизу назбирати…

Він навмисне робить на обличчі страдницький вираз, показує, як йому холодно, тре руки, хукає на них, нагнувшись, бере з землі галузку й показує, що, мовляв, йому тільки дрова потрібні й більше нічого.

Але солдат дивиться на нього не блимаючи, не виявляючи ніякого ставлення до його просьби й пояснення. Коротко, скрипучим від морозу голосом наказує:

— Век! Век!.. — І водить дулом автомата туди й сюди.

Та він і не один. Он на узліссі ще сіро-зелені шинелі й квадратні каски. Тут таки справді і миша не проскочить ні в ліс, ні з лісу. Треба повертатись, бо, чого доброго, ще пальне з автомата. Йому не довго!..

І Валерик задкує, задкує, не відриваючи погляду від страшної цівки автомата.

А солдат все дивиться на нього нерухомими очима, наче вони її нього скляні…

Нарешті Валерик не витримав, повернувся й побіг, метляючи полами піджака. Побіг назад, до села.

І тоді, наче автоматна черга, пролунав, покотився регіт. То реготався фашистський солдат навздогін Валерикові. І той регіт обпік хлоп'яче серце гарячіше, ніж куля. Йому навіть стало душно. Тяжка образа здушила груди. Він ладен був розірвати себе на шматки за те, що побіг.

Не витримав і побіг на потіху ворогові. Який сором! Яка ганьба!..

Ніхто того не бачив із сторонніх, але навіть перед самим собою соромно. Треба хоч татові про це не розказувати…

Коли Валерик зайшов у двір, то почув, що в сараї лунає звук сокири. Заглянув туди. Батько рубав якісь старі ослони, дошки. Глянув на Валерика, сказав зніяковіло, ніби виправдовуючись:

— Оце бач?.. Марії Іванівни немає, так я сам, без її дозволу… А ти з порожніми руками? Я так і знав. Он що в селі коїться!..

Розпалили в печі.

Світла не світили, хоч уже й смеркало. З печі вогонь кидав червоні відблиски на протилежну стіну, на вікно й на ослінчик, де лежав шевський струмент. Батько грівся в тих відблисках, простягав закляклі руки в челюсті печі і промовляв задоволено:

— А-а, гарно… Одразу дух пішов. Зараз ще окропу нагріємо та гаряченького поп'ємо… Десь у нас і сухарик завалявся…

Валерик поліз на піч. Черінь уже теж дихала теплом.

Ліг на живіт, притулився щокою до черені і одразу ж поринув у дрімоту. Очі самі заплющились, і вже ніби здалеку-здалеку чув, як батько говорив про окріп, про сухарика… Його голос то затихав, то знову виринав у Валериковій свідомості. Хлопець чує ще чийсь голос — ляскітливий і грубий… Але він розуміє, що то — марення, то — відголос пережитого за день.

А тепла черінь заколисує, розливає солодку млість по всьому тілу. Давно вже Валерик не почував такого лагідного, приємного тепла в кожному м'язі, в кожній кісточці. Отак би вік лежав і насолоджувався. Не хоче він ні окропу, ні сухарика.

Однак що це за крик?..

Це вже не марення, це йому не вчувається!

У хаті — німець!.. Той самий високий, плоский, як дошка, фашист з мертвими холодцюватими очима. Він чогось лютує, кричить на тата… А поряд з ним — Абдула. Цей теж кричить, навіть ногами тупає, як навіжений.

Валерик схоплюється, зіскакує з печі. Дивиться ще затуманеними очима, хоче збагнути, що відбувається, і ніяк не може.

Нарешті втямив. Не можна розтоплювати піч. Не можна, щоб з димаря йшов дим, щоб у вікно падали відблиски вогню.

Батько хапає відро з водою, заливає вогонь. Дим бухкає з печі аж у кімнату, вогонь гасне. Але цього зайдам мало.

— Ти вогнем і димом сигналив партизанам! — кричить Абдула.

— Партизан!.. Партизан!.. — повторює цибатий німець.

— Що ви? Який партизан?.. — розводить батько руками. —