Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Зненацька вибух велетенської сили струсонув усе довкола, шибки з дзенькотом вилетіли, вся хата затріщала й задвигтіла, немов під час землетрусу, а зі стелі посипалася штукатурка. Батько схопився з стільця:

— Швидше надвір! Придушить!..

Він схопив Валерика. за руку, потяг у сіни. Там з переляканими очима на білому, як стіна, обличчі метушилася Марія Іванівна. Вона вибігла з іншої кімнати і не знала, що їй робити.

Зупинилися біля порога, розгублені й безпорадні. Нарешті Марія Іванівна догадалася:

— Сюди, в погріб!

Погребом жінка давно не користувалася. Під час осінніх дощів він наповнився водою, під ногами хлюпало і чавкало, але ніхто на цю дрібницю не звернув уваги. Всі троє напружено дослухалися до того, що коїться там, нагорі.

А там бій наростав. Снаряди і бомби вибухали і зовсім близько — в сусідніх дворах, на вулицях, у садках та виноградниках, і десь далеко по всій лінії оборони.

— Це, мабуть, німці знову пішли в наступ, — висловив припущення батько.

Кілька разів він намагався виглянути з погреба, але одразу ж опускав ляду. Земля й небо палали вогнем. Чути було, як по дахах порощать осколки, падає звихрене вгору каміння, а потім все це тонуло у нових вибухах бомб і снарядів.

Часом здавалось, що гуркіт бою затихає, і тоді, мов крізь шар вати, пробивалися людські голоси. Не окремі вигуки, а густе тисячоголосся котилося над землею і зливалося в один протяжний звук: «А-а-а!..» То могли бути крики ворогів, що наступають, і могли бути крики захисників Севастополя, що атакують…

Нарешті вогняний шквал почав згасати, відкочуватися кудись убік, і тоді стало чути окремі вигуки та стогони.

А ще трохи згодом Валерикові вчулося щось нове, ніколи досі не чуване. Що то було, він спершу й не втямив. А коли, нарешті, збагнув, то вжахнувся: чужі голоси, чужа мова!

— Німці, тату! — вирвалося мимоволі в хлопця.

— Чую…

Марія Іванівна заломила руки:

— Ой, лишенько ж наше!..

Батько сидів навпочіпки, якось неприродно зігнувшись і притулившись до мокрої стіни. Плече у нього теж було мокре, але він того не помічав.

— Чую, Валерику, німці… — ще раз тихо промовив він і зітхнув, ніби застогнав. Але раптом випростав спину і зовсім іншим тоном, з докором і люттю в голосі вигукнув комусь невідомому: — От тобі й довоювалися!..

— Що ж тепер робити, тату?

— А що ж робити… Треба вилазити з цієї ями, бо коли тут застукають, то ще й перестріляють без усякого, як курчат… Блукали ми, блукали з тобою по світу та прямо фашистам у лапи й потрапили.

Але ще якийсь час не наважувалися вилізти. Зачекали, поки в дворі і навколо стало тихо. Тоді батько першим подерся з погреба, за ним — Валерик та Марія Іванівна.

Стояли посеред двору, дивилися навколо себе і нічого не впізнавали. Були й уцілілі хати, але від багатьох лишилися тільки стіни та обгорілі димарі. Навіть дерева стоять обсмалені. Важкий смердючий дим стелиться по землі, заповзає в глибокі воронки і там угнізджується, влягається сірою подушкою. Не видно людей — може, ще сидять, оглушені, по своїх схованках. Не чути пташок — може, вимерли від диму та гуркоту…

А три постаті стоять серед двору і очманіло дивляться окіл себе, не знаючи, що робити далі. На стовпчику, вкопаному біля двору, біліє папірець з написом: «Ремонтую і шию взуття з товару замовця».

Батько зупинив свій погляд на тому папірцеві, щось подумав і махнув рукою:

— Ат… хай висить. А там воно покаже… Ходімо до хати.

— Я піду по сусідах, подивлюся, що де робиться, — озвалась Марія Іванівна. — Може, комусь допомогти треба.

Ця жаліслива жінка, сама ще не встигла оговтатись після пережитого, уже думала про те, що, може, хтось десь потребує її допомоги, може, у якійсь хаті лишились діти без матері, може, ще якесь горе…

Вона лише на хвилинку забігла в хату, накинула на плечі велику вовняну хустку і гайнула з двору.

А Валерик з батьком зайшли в свою кімнату. Тут хлопчик несміливо запитав:

— А може б, у гори, тату?.. В ліси, до партизанів?

— Зачекай трохи… Давай розберемось, що й до чого… А сидіти та ждати смерті, як віл обуха, не будемо, звісно. Якщо вже таке сталося, то щось придумаємо, от…

Весь день і всю ніч становище на Севастопольському напрямку лишалося ще не цілком ясним. То там, то там виникала стрілянина. Знову в повітрі ревли літаки, вибухали бомби і рвалися снаряди.

І тільки наступного дня вранці прибігла Марія Іванівна з сумними новинами:

— Німці захопили не тільки Чоргун, а й Інкерманські висоти… — розповідала жінка, тужно похитуючи головою і тулячи руки до щік і до грудей. — До Чорної річки вийшли… Але ж і їх, кажуть, перебито видимо-невидимо!.. Зараз тільки те й роблять, що мертвих носять та закопують. І оборону будують…

— Оборону будують? — жваво перебив батько. — То це ж добре!.. Виходить, що непереливки їм… Бояться нашого контрнаступу, якщо до оборони взялися!..

Він помітно повеселішав.

У розбиті шибки залітав пропечений морозом вітер і обпалював холодом обличчя та руки, дубив стіни, підлогу, мертвив людську оселю.

— Ні, тут і собаки не вдержиш, — поскаржився батько, хукаючи на скоцюрблені пальці. — Хоч би одне вікно засклити. А тільки де ти його візьмеш, того скла…

— Я дістану, — напросився Валерик. — Тепер битого скла скільки завгодно. Побігаю по селу, назбираю.