Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

— Спробуй. Але дивись, не встрянь там у якусь халепу. Валерик пішов.

Біля зруйнованих хат йому справді пощастило знайти кілька шматків скла. Нерівні, косі, але то нічого, можна стулити, аби тримались.

Ходив, збирав скло, а сам приглядався, що робиться в селі.

Люди повилазили з своїх схованок, длубались у завалах, витягали різні хатні речі, одяг, уцілілий посуд. В кількох місцях з-під руїн витягли мертві тіла. Жінки тужили, припадали до мертвих, билися головою об землю. А чоловіки похмуро й мовчазно робили важку й страшну роботу — відкопували забитих, відносили й клали осторонь.

Зустрічалися й німці. Одні їхали на мотоциклах, на машинах, інші йшли кудись пішки, не звертаючи ніякої уваги на те, що робиться в селі. Правда, Валерик наткнувся на трьох німецьких солдат, які нікуди не йшли й не їхали, а стояли й дивилися, як люди копаються в руїнах. Але ніякого співчуття в їхніх очах не було. Обличчя під сірими квадратними касками кам'яні, очі байдужі, ніби у гіпсових статуй.

Біля приміщення школи й сільської лікарні стояли автоматники. Сюди під'їжджали автомашини, підвозили поранених солдат і офіцерів. Поранених везли не тільки до лікарні та школи, а й до кращих хат у селі, які вціліли. Мешканців безцеремонно викидали, виштовхували з двору прикладами автоматів, покрикуючи, мов на скотину: «Век! Век!..»

Валерик приніс додому скло. Сяк-так постулявши уламки, вони засклили одне вікно. Решту забили дошками та затулили ганчір'ям.

— На таку хату фашисти не зазіхнуть, — сказав батько. — А нам і так добре буде.

Батько розкладав черевики на ослінчику. Готові пари — окремо, заготовки — окремо. Робив це повільно, механічно, аби не сидіти склавши руки. А сам думав зовсім про інше. Важко думав — дві глибокі борозни пролягли на його чолі.

За вікном почулися кроки, долинув гомін.

Не встигли Валерик з батьком словом перекинутись, як двері з гуркотом відчинилися. Увійшов німецький офіцер, а за ним Абдула. Це було так несподівано, що Валерик і його батько заніміли, не знаючи, що робити.

Та й було чого розгубитися. Вони вперше в житті так близько побачили фашиста. І — Абдула! Зник перед наступом німців, а тепер ось з'явився. Та не просто з'явився, а з усього видно, що вже служить у них. Навіть одяг на Абдулі міг викликати здивування: був він з голови до ніг у святковому татарському вбранні, на розцяцькованому сріблом поясі висів кинджал, а на правому стегні — пістолет.

— Здрастуйте, пане Волков, — привітався зверхньо, наголосивши на слові «пане», щоб було ясно, що тепер настали інші часи.

— Добридень, пане… Абдула, — невиразно видушив з себе Волков.

— Пане старосто, — поправив його Абдула. — Я тепер староста, і мене саме так треба називати. Зрозумів?

Батько мовчки кивнув головою: зрозумів, мовляв.

А Абдула вже улесливо вертівся навколо німецького офіцера, розтягуючи товсті губи на круглому червоному обличчі в якусь винувату посмішку:

— Зовсім погано, пане офіцер. Шлехт!.. Тісно, брудно. Офіцери і солдати великої армії фюрера повинні жити в хороших домах.

Німець мовчки водив очима по хаті, переповзаючи поглядом з Абдули на батька, потім — на шевський струмент, на Балерина, на убоге ліжко з старою постіллю, на холодні сірі стіни й забиті дошками вікна.

Очі в нього безбарвні, холодцюваті. Над тонкими губами нервово здригалася смужечка вусиків. Сам він худий, довгий, як жердина, і тому дивився на товстого й низького Абдулу зверху вниз. Об його коліно терся здоровенний бульдог. Найменший рух хазяїна змушував собаку насторожуватись і підіймати тупу морду на товстій м'язистій шиї. Бульдог і Абдула чимось були схожі між собою, тільки в бульдога ніс дерся вгору, а в Абдули згинався гаком униз.

— Ваші черевики готові, пане старосто, — сказав батько, щоб не мовчати.

— Ти єсть сапожнік? — ткнув німець у батькові груди стеком, який тримав у руці.

— Так, я — швець…

— Зер гут… Ти будеш пошийть мені сапогі, — сказав німець і пішов з хати. За ним кинувся і його бульдог.

— Черевики принесеш додому, — наказав Абдула, виходячи за офіцером.

Коли відлунали їхні кроки, батько сумно похитав головою:

— Ось так… Абдула — пан староста… А черевики — «принесеш». Виходить, тепер він не боїться, щоб до нього заходили.

Надвечір батько поніс Абдулі черевики. З ним хотів піти й Валерик, але батько не пустив:

— Посидь краще дома. Нам двом там робити нічого.

Хвіртка в глухому високому мурі була відчинена — це вперше, відколи Волкови оселилися в Чоргуні. Над нею звисав криваво-червоний прапор з чорною свастикою.

Волков обережно заглянув у двір. Він був вимощений цеглою. Понад стіною-муром ріс виноград. Зараз листя на ньому не було, і тільки довга лоза, як гаддя, звивалася по товстому дроті, натягнутому між вкопаними в землю залізними трубами.

Несміливо ступаючи та озираючись на всі боки, Волков пішов до порога. Постукав. Двері відчинив Мамед. На грудях у нього поблискував фашистський значок із свастикою, що нагадувала чорного павука.

— Я приніс черевики, — сказав Волков.

— Заходь! — почувся зсередини голос Абдули.

Волков зайшов, окинув швидким поглядом кімнату. Велика, світла, заставлена гарними меблями. По кутках і на етажерці — різні бронзові й дерев'яні фігурки. До стіни притулився важкий стіл з товстими різьбленими ніжками. Над столом на стіні — портрет Гітлера.

«Мабуть, добре ти вислужився перед фашистами, коли вони не тільки нічого в тебе не відібрали, а ще й старостою призначили!» — подумав Волков.

Абдула засміявся