Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

— Ну ось, пане Волков, і прийшла справжня влада… Совецька була тимчасово, вона більше вже ніколи не повернеться. Німецькі війська — під Москвою. Незабаром весь Крим буде в наших руках…

Він пильно подивився в обличчя Волкова, ніби пронизав його коротким гострим поглядом.

— Тобі боятися нічого. Навпаки, тобі треба радіти приходу нової влади. Шевцюй вільно, заробляй добрі гроші, живи спокійно. Адже сам пан офіцер замовив у тебе чоботи. Постарайся зробити так, щоб йому сподобались. Для тебе ж краще буде… Ось я зараз напишу тобі папірця, що ти маєш право вільно шити взуття. Це й буде тобі документ…

Він справді щось написав на аркушику паперу та ще й поставив круглу печатку з свастикою.

— На і шевцюй… Тільки без мого дозволу нікуди з села не відлучатись. Зрозумів?

— Так…

Валерик ждав батька нетерпляче.

А той повернувся ще похмуріший і пригніченіший, ніж був досі.

— Маємо право шевцювати, — сказав глухо, важко опускаючись на стілець. — Ось документ… Каже Абдула, що німці вже під Москвою, що весь Крим буде в їхніх руках.

— Бреше собака Абдула, — аж на виду змінився Валерик. — Не вір йому, тату. Наші переможуть фашистів, ось побачиш!

— Ой, сину, сину… — скорботно подивився на нього батько. — Як тяжко все оце переживати!..

Дедалі ставало холодніше. Сіяло небо снігом, і він уже не танув, а замерзав на колючому вітрі, брався крижаною шкуринкою і рипів під ногами. Днями й особливо ночами, ніби невидиме живе створіння, квилив і стогнав у великій і безнадійній жалобі вітер, бився в полатаних вікнах, у захололому димарі.

Ні у Валерика, ні в його батька теплого одягу не було. Той піджак, який звисав Валерикові аж до колін і рукава якого треба було закочувати, зовсім порвався, бо хлопець у ньому лазив по горах, ходив у ліс, порався в хаті й біля хати. Шапка теж уже таки добре пошарпалась, з неї повилазила вата, а сліду від зірочки не лишилося зовсім. Та воно й краще, бо навколо ж вороги, напевне причепилися б.

Протопити в хаті нічим було, бо тепер і в ліс іти небезпечно, німці поставили патрулів на околиці села і хапали кожного, хто потрапляв їм на очі.

А терпіти холод далі вже не було змоги. І Валерик сказав батькові:

— Я все-таки спробую дістатись до лісу. Хоч сухого галуззя назбираю. Що мені, малому, зроблять?

— А хто їх знає, що вони можуть зробити, — непевно промовив батько. — У них розмова коротка — автомат до грудей і… Страшно мені, Валерику, щоб ти йшов. Краще вже якось перебудемо.

— Та не бійся. Коли щось таке, то я вернусь, — намагався заспокоїти його Валерик. — Я ж… не дорослий ще, по мені стріляти не будуть… А я знаю такі лазівки до лісу, що їм і на думку не спаде.

Батько промовчав, і Валерик зрозумів це як згоду.

Він вийшов на вулицю, кутаючись у свій драний піджак. Глянув в один бік, у другий — ніде нікого. Пішов обережно, вдаючи, що тиняється так собі, знічев'я.

Зненацька зупинився і застиг із злякано округленими очима. Звідкись нагло вирвався людський зойк, змішався з іншими невиразними й несамовитими криками, з тупотом ніг та брязканням зброї. Дослухався…

Та то ж у хаті вчителя щось коїться!.. Гостра й болюча піка вість потягла його ближче до знайомого двору.

Крізь паркан він побачив, як німецькі солдати витягли на поріг закривавленого Федора Петровича. Одяг на ньому геть подраний, а обличчя важко впізнати.

За ним, падаючи і зводячись, тяглася дружина і нестямно кричала.

Серед солдатів Валерик уздрів і того цибатого офіцера з холодцюватими очима, який приходив до них з Абдулою. Побачив і самого Абдулу. Цей стояв осторонь, стежив мовчки за тим, що коїлось.

Дружина вчителя кинулась до Абдули, заломила перед ним руки, заголосила тоскно у невимовному розпачі. Але він безжально й грубо відштовхнув жінку, ніби цим хотів показати німцям, що в нього ніякого співчуття до неї немає, і ступив ближче до офіцера.

Жінка впала на сніг, і волосся її, теж біле, як сніг, розсипалося під ноги солдатам, а вони топтали його чобітьми.

Та вона знову звелася на ноги, вчепилась руками в свого чоловіка, закричала в розпачі з новою силою:

— Не дам!.. Не дам, іроди!..

Тоді офіцер щось коротко й різко наказав солдатам. Вони схопили її, шарпаючи й терзаючи, заломили за спину руки і поволокли по снігу вслід за чоловіком.

Їх було багато, цих фашистських громил. Всі відгодовані, червонопикі, в зелених шинелях з блискучими ґудзиками, в сталевих квадратних касках, у великих важких чоботях. Здається, раз наступить таким чоботом, і тобі вже не встати повік. А вчитель і його дружина були легенько, по-хатньому одягнені, обшарпані, кволі й беззахисні перед цією дикою, бездумною й жорстокою силою.

У Валерика завмирало серце від пекучої люті до ворогів і від невимовного жалю до Федора Петровича та його дружини, але чим він міг допомогти? Нічим. Зовсім нічим!.. Тільки стояв і дивився, як їх виволокли з двору і потягли кудись вулицею, підштовхуючи прикладами, чобітьми та кулаками.

Він довго ще не рушав з місця, забувши про дрова, по які йшов, забувши й про холод, і про весь білий світ.

Нарешті прийшов до тямку: «Іти дали чи ні?..» Якщо отаке коїться, то справді небезпечно ходити по селу. Можуть схопити. А тим більше в лісі. Хіба їм, цим звірам, поясниш, що в хаті холодно, що тато став зовсім кволий і все частіше кашляє та хукає на закляклі руки, замість того