Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Ви дуже правильно все говорите, сер, дуже правильно, — кивнув Сем. — Але хто вам сказав, що я збираюся позбавляти мустанга свободи? Ви ж тренувалися кидати ласо, і тепер я хочу, щоби ви влаштували репетицію. Побачимо, чи складете ви свій іспит. Зрозуміли?

— Це зовсім інша річ. Так, тоді я все зроблю.

— Чудово. Для мене справа серйозна. Мені потрібен кінь, і я впіймаю собі одного. Я вже не раз казав вам, а тепер повторю ще раз: ви повинні дуже міцно сидіти в сідлі і тримати ногами коня у той момент, коли ласо натягується і ви відчуєте ривок. Якщо ви цього не зробите, то вилетите зі сідла, а мустанг потягне на ласо за собою вашого коня. І ви перетворитеся на пішака, як-от я тепер, качка б мене копнула!

Він збирався ще щось сказати, але раптом затримав дихання і показав рукою на одну з уже згаданих двох гір на північному боці прерії. Там з’явився один-єдиний кінь. Він не пасся, а повільно йшов уперед, повертав голову то в один, то в другий бік і нервово втягував повітря.

— Бачите його? — прошепотів Сем. Від збудження він говорив приглушено, хоча тварина аж ніяк не могла би його почути. — Хіба я не казав, що вони прийдуть? Це розвідник, який біжить наперед, аби перевірити, чи вільна територія. Розумний жеребець! Як він роззирається в усі боки і принюхується! Нас він не почує, бо вітер дме нам в обличчя. Саме тому я вибрав це місце.

Мустанг пришвидшив біг. Він кинувся уперед, потім праворуч, далі ліворуч, потім оббіг коло і зник там, звідки з’явився.

— Ви спостерігали за ним? — запитав Сем. — Як мудро він поводиться і використовує кожен кущ як схованку, щоби його не зауважили! Індіанський розвідник не зробив би цього краще.

— Це правда. Я вражений.

— Але ось він поскакав назад, аби повідомити своєму чотириногому генералові, що повітря чисте. Але він помиляється! Качка б мене копнула! Можу побитися об заклад, що вони будуть тут не пізніше, ніж за десять хвилин. Будьте уважні! Знаєте, як ми це зробимо?

— Як?

— Ви зараз поскачете швиденько назад до виходу з прерії і зачекаєте там! А я проберуся до входу і заховаюся у лісі. Коли стадо пройде повз мене, я пропущу його і піду слідом. Воно тікатиме у ваш бік. І тоді ви покажетеся їм! Коні поскачуть назад. Так ми будемо ганяти їх туди-сюди, аж поки не виберемо двох найкращих коней, а решту відпустимо. Згодні?

— Це зайве питання! Я ж нічого не розумію в полюванні на коней, а ви — майстер цієї справи, тож мушу повністю слухатися ваших наказів.

— Гаразд, маєте рацію. Я вже сидів не на одному дикому мустангу, приручив його й можу стверджувати, що ви не сказали дурниці, назвавши мене «майстром». Отже, їдьте, бо не встигнемо розійтися по своїх місцях!

Ми знову сіли кожен на свого коня і роз’їхалися в різні боки, він — на північ, а я — на південь, до того місця, де ми в’їхали в прерію. Мій важкий карабін тільки заважав би виконати поставлене завдання, і я радо позбувся би зброї. Але я читав і чув, що обережний вестмен тільки тоді розлучається зі своєю зброєю, коли точно знає, що жодної небезпеки немає і не може бути. Тут ситуація була не такою. Щомиті переді мною міг з’явитися індіанець або якась хижа тварина. Тому я лише закріпив карабін міцніше на ремені, щоби він не стукав мене по нозі.

Я з нетерпінням чекав на появу коней. Заховавшись поміж першими деревами лісу, з яких починалася прерія, я прикріпив кінець ласо до сідла і поклав його перед собою так, аби можна було його зручно вхопити.

Нижній край прерії був від мене так далеко, що я не побачу мустангів, якщо вони там з’являться. Вони потраплять у моє поле зору тільки після того, як Сем прижене їх сюди. Я не просидів на своєму місці ще й чверті години відтоді, як зауважив унизу багато темних цяток, які швидко збільшувалися, рухаючись уперед. Спершу вони були завбільшки з горобців, потім — котів, псів, телят, аж поки не наблизилися настільки, що я побачив їхні справжні розміри. Це були мустанги, які мчали на мене під час дикого полювання.

Який чудовий вигляд мали ці тварини! Їхні гриви майоріли довкола ший, а розвіяні вітром хвости були схожі на віяла. Їх було не більше трьохсот, але земля стугоніла під їхніми копитами. Попереду стада мчав сірий жеребець, прекрасне створіння, яке можна було впіймати. Але жоден справжній мисливець у преріях не їздитиме на сірому коні. Такого світлого коня вороги бачать здалеку.

Настав час показатися їм. Я вийшов з-під дерева наперед і вмить побачив результат: сірий вожак так різко кинувся назад, немов у нього вистрілили. Стадо зупинилося. Почулося голосне і злякане сопіння, а потім, ніби на команду «Ескадрон, кругом!», тварини кинулися назад, у тому напрямку, яким прийшли.

Я поволі поїхав за ними. Поспішати не було сенсу, бо я знав точно, що Сем Гоукенс знову прижене їх до мене. Водночас я розмірковував про одну деталь, яку щойно зауважив. Хоча коні зупинилися переді мною лише на коротку мить, мені здалося, що я бачив серед них одного мула. Я міг