Віннету І - Карл Фрідріх Май

Через певний час стадо знову примчало до мене і знову повернуло назад. Це повторилося ще раз, і тоді я побачив, що не помилився. Серед них таки був мул, світло-брунатний, з темними смугами на спині. Він сподобався мені — попри велику голову і довгі вуха, це була гарна тварина. Мули слухняніші за коней, мають надійнішу ходу і не лякаються перед прірвою. Це суттєві переваги. Але мули бувають і впертими. Я бачив таких, що могли дати засікти себе до смерті, але не зробити й кроку вперед, попри те, що їх не навантажили нічим і дорога була чудовою. Вони просто не хотіли. Мої короткі спостереження показали, що цей мул — гаряча тварина, мені здалося, що його очі блищать яскравіше і він розумніший за коней. Тож я вирішив зловити його. Мабуть, він утік від свого власника до стада диких мустангів, яке пробігало повз, та й залишився з ними.

Вестмен. Фото Джона Ґребла, прибл. 1888 рік. Бібліотека Конгресу США.

Ось Сем знову пригнав до мене стадо. Цього разу ми так наблизилися один до одного, що я бачив його. Тепер мустанги не могли рухатися ні вперед, ні назад. Тож вони рушили вбік. Ми — за ними. Стадо розділилося, і я помітив, що мул залишився з основною частиною стада. Тепер він утікав разом із жеребцями. Тож я рушив за цією групою, і Сем, здається, також.

— Затиснемо їх посередині, я — ліворуч, а ви — з правого боку! — крикнув він мені.

Ми пришпорили своїх коней і не лише наздогнали мустангів, але й так швидко наближалися до них, що наздогнали ще до того, як вони опинилися під лісом. До лісу вони не втекли, а знову повернули і хотіли проскочити поміж нами. Щоби запобігти цьому, ми швидко наблизилися один до одного. Тут вони метнулися навсібіч, наче ті кури, на яких кинувся півень. Сірий жеребець і мул проскочили між нами, відокремлені від решти. І ми пустилися за ними. Сем крикнув мені, вже закидаючи над головою своє ласо:

— Ви справжній ґрінгорн, завжди ним залишитеся!

— Чому?

— Бо полюєте на сірого. А це може зробити тільки ґрінгорн! Качка б мене копнула!

Я відповів йому, але він мене не почув, бо мої слова заглушив тупіт кінських копит. Отже він подумав, що я націлився на сірого. Хай собі думає! Я залишив йому мула і повернув убік, де мустанги злякано сопіли і кидалися в різі боки. Сем наблизився до мула настільки, що кинув ласо. Петля впала як слід і обхопила шию тварини. Тепер Семові треба було зупинитися і, як він учив мене нещодавно, повернути свого коня назад, аби витримати ривок, коли ласо натягнеться. І він зробив це, але на якусь мить забарився. Його кінь ще не встиг розвернутися і впертися копитами в землю, коли його сильно смикнуло. Сем Гоукенс злетів у повітря, виконав блискуче сальто, а потім приземлився. Кінь швидко піднявся зі землі і кинувся вперед. Ласо ослабло, і мул, який було зупинився, знову отримав повітря. Тож він кинувся галопом уперед і потягнув за собою у прерію коня, що був причеплений до нього ласо.

Я миттю кинувся до Сема, щоби подивитися, чи він не поранений. Але він уже схопився на ноги і злякано крикнув мені:

— Ви бачили! Кінь Діка Стоуна побіг від мене геть разом із мулом і навіть не попрощався, качка б його копнула!

— Ви поранилися?

— Злізьте з коня і дайте його мені! Я мушу наздогнати обох утікачів. Давайте!

— Нізащо! — відмовився я. — Ви можете знову зробити сальто, і тоді ми залишимося без обох коней.

Після цих слів я помчав далі, за мулом. Він уже встиг відбігти на значну відстань, але тепер вони не могли порозумітися з конем. Одна тварина тягнула праворуч, друга ліворуч. І цим вони затримували одне одного, бо були зв’язані ласо. Тож я швидко їх наздогнав. Я й не думав використовувати власне ласо, а взяв те, яким тварини уже були зв’язані, кілька разів обмотав його собі довкола руки і був певен, що зможу стримати мула. Спершу я дав їм ще трохи пробігти вперед і галопом їхав услід за ними, але все більше і більше підтягав ласо, тож петля все звужувалася і звужувалася. В той же час мені вдавалося керувати твариною. Я трохи відпускав шнурок, а потім стискав його і таким чином привів мула назад, до Сема Гоукенса. Там я різко смикнув за шнурок, мулові перехопило подих, і він упав на землю.

— Тримайте міцно, аж поки я не схоплю цього негідника, а потім відпускайте! — гукнув Сем.

Він підбіг до мене і став поруч із мулом, хоча той дико молотив ногами по землі.

— Тепер! — наказав він.

Я спершу звільнив від шнурка коня Діка Стоуна, а