Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Як?

— Мері. У мене вже був колись мул, якого звали Мері, тож я не мушу напружуватися й шукати інше ім’я.

— Отже, у вас є мул на ім’я Мері і рушниця, яку ви називаєте Лідді!

— Так. Це два найкращі імені, правда ж? А тепер я повинен попросити вас про величезну послугу.

— Охоче виконаю. Про щó саме йдеться?

— Будь ласка, нікому не розповідайте про те, що тут трапилося. Я буду вам дуже вдячний за це.

— Дурниці! Це зрозуміло і без ваших прохань!

— Ні, це не дурниці! Я би не хотів, щоб ця банда у таборі сміялася з того, як Сем отримав свою Мері! Для них це стане основною розвагою. Якщо будете мовчати, то я…

— Прошу вас, не кажіть більше нічого, — перебив я його. — Немає жодної необхідності згадувати про це навіть словом. Ви — мій вчитель і мій друг. Більше я не маю що сказати.

Тут у його крихітних хитрих оченятах з’явилися сльози, і він захоплено вигукнув:

— Так, сер, я — ваш друг, і якби знав, що ви почуваєте до мене хоч крихту симпатії, то для мого серця це стало б справжньою радістю і втіхою.

Я простягнув йому руку.

— Я радо подарую вам цю втіху, любий Семе. Ви можете бути впевнені у тому, що я ставлюся до вас приблизно так, як, скажімо, до свого дядька. Цього вам досить?

— Цілком досить, сер, цілком! Я настільки зворушений, що хотів би тут, на цьому ж місці, зробити вам таку ж приємність. Тільки скажіть мені, щó саме я маю зробити! Наприклад, я можу на ваших очах з’їсти свою нову Мері з кістками і шкірою. Або…

— Спокійно, — засміявся я. — Ви вже зробили мені чимало приємного і надалі ще не раз зможете довести свою прихильність. Тож не позбавляйте Мері життя і поквапмося у табір! Я б хотів ще попрацювати.

— Попрацювати? А щó ж ви робили тут? Бо якщо це не робота, то я й не знаю, що називати роботою.

Я прив’язав коня Діка Стоуна за допомогою ласо до свого коня, і ми поїхали назад. Мустанги давно втекли. Мул добровільно корився своєму вершникові, а Сем дорогою радісно вигукував:

— О! Вона пройшла школу, ця Мері. Дуже добру школу! З кожним кроком усе більше відчуваю, як мені пощастило і яким добрим вершником я тепер буду. Зараз вона згадає усе, що знала раніше й забула серед мустангів. Сподіваюся, у неї є не лише зáпал, але й вірність.

— Навіть якщо це не так, то її ще можна буде навчити всього, чого їй бракує. Вона ще не надто стара для цього.

— Як ви думаєте, скільки їй років?

— Не більше, ніж п’ять.

— Мені теж так здається. Згодом я ретельно перевірю, чи це справді так. Я лише вам повинен бути вдячний за цю тварину. Тільки вам. Для мене це були два погані дні, дуже погані. Зате для вас вони були почесними. Ви сподівалися, що зможете пережити полювання на бізонів і на мустангів так несподівано, одне за одним?

— Чому ні? Тут, на Заході, треба бути готовим до всього. Я сподіваюся, що переживу ще не одне полювання.

— Так, це правда. Бажаю вам, аби вони завершувалися так само, як вчорашнє й сьогоднішнє. Вчора ваше життя висіло на волосині. Ви були занадто сміливим. Вам не слід забувати, що ви — ґрінгорн. У майбутньому будьте обережнішим і не дозволяйте собі занадто багато! Полювання на бізонів — це надзвичайно небезпечна річ. Існує тільки один ще небезпечніший вид полювання.

— Який?

— На ведмедів.

— Ви ж маєте на увазі не чорного ведмедя з жовтою мордою?

— Барібала? Ні. Це дуже доброзичлива й мирна тварина. Її можна навчити прати і плести светри. Ні. Я маю на увазі ґрізлі[29], сірого ведмедя зі Скелястих гір. Ви ж читали про все, то мали би читати і про нього.

— Так, читав.

— Тіштеся, якщо вам не доведеться побачити жодного з них! Коли такий ведмідь випростається, його зріст перевищує два метри. Одним-єдиним укусом він перетворить ваш череп на кашу з костей, а якщо його лише раз зачепити і розлютити, то він не заспокоїться, поки не розірве свого ворога на дрібні шматочки.

— Або ворог його!

— Ого! Бачите, ось знову проявляється ваша надзвичайна легковажність! Ви говорите про сильного й непереможного сірого ведмедя так зневажливо, ніби йдеться про невеличкого й мирного єнота.

— Ні, не так. Я не збираюся його недооцінювати, але не вірю і в те, що