Таємниця піратських печер - Рудольфе Перес Валеро

— Як?! — перепитав Маркос, приголомшений такою несподіваною халепою.

Ледь переводячи дух, Пако розказав, що він спокійно чатував у домовленому місці. Час минав. Нарешті він подався шукати Аліну, але не знайшов її. Тоді, пересвідчившись, що в хатині нікого немає, вийшов на галявину і встиг побачити, як Хасінто садовив Аліну в човен.

— Я відразу побіг до вас, — скінчив він.

— Треба щось робити! — схвильовано вигукнув Маркос і глянув мимоволі на море. Те, що він побачив, змусило його заніміти.

До них по морю рухався човен. У ньому сиділо двоє. На веслах був Хасінто. А Аліна жваво розмахувала руками, немов подавала якісь знаки і… здавалося, усміхалась.

Від знадливого запаху риби, що смажилась на сковороді, у дітей, які сиділи навколо вогнища, аж слинка котилася.

«Ну що я можу їм розповісти? Я й сам не певний… Бачив тільки краєчок, та й надто темно було», — міркував собі Пепе, починаючи ласувати смачним сніданком.

Він був збентежений. Якщо в наметі археологів справді лежало те, що йому здалося, то Ірма й Енріке зовсім не ті люди, за яких себе видавали.

— Поки ви їсте, — сказала Аліна, перебиваючи роздуми Пепе, — я вам розповім, що зі мною трапилось.

Коли Хасінто застав її у себе вдома, то не дав їй утекти й показав, що було в скриньці: вбрання його доньки, яке він зберігав як спомин. Чоловік признався, що живе на узбережжі, бо все тут нагадує про Росіту. Він показав Аліні старе пожовкле фото, яке носив у кишені своєї сорочки. Старий сказав, що Аліна дуже нагадує йому Росіту, тому він хотів би дружити з нею.

Потім вони сіли в човен і попливли до дітей з кількома рибинами на гостинець. Оце й усе.

Поки дівчинка розповідала, Хасінто мовчки сидів і лиш усміхався. Пепе був приємно здивований почутим.

— Я радий, що. Хасінто став нашим другом, — озвався хлопчик. — Тепер він не лякатиме нас уночі, блукаючи біля намету.

— Мене й близько не було коло намету, — цілком серйозно відказав Хасінто. — Вночі я сплю або ловлю рибу.

— Але я чув цієї ночі якийсь шерех біля намету…

Хасінто здвигнув плечима.

— Учора я ліг спати рано, — сказав він.

Пепе розгубився. «Мабуть, чоловік каже правду. Його обличчя і тон голосу були надто щирі, щоб запідозрити старого в брехні. Проте він чув шерех — так наче хтось ходив…»

Але ж він зовсім забув про археологів! У ту ж мить йому пригадалося, що він бачив у їхньому наметі. Пепе опустив голову й замислився. А втім, якийсь там шум і миттєве видіння в напівтемряві ще нічого не доводили.

— Мені теж вчуваються вночі якісь звуки, — признався Хасінто. — Я чую голоси і бачу вогні. Старію. Раніше не бачив і не чув нічого подібного. — І додав із сумом:

— У мене вже не все гаразд з головою. Знаю: люди кажуть, що я схибнувся. Мабуть, так воно й є.

— Давайте перевдягнемось і покатаємось на човні!.— запропонувала Аліна, аби розрадити Хасінто і щоб він відчув, з якою довірою ставляться до нього діти.

За кілька хвилин усі сиділи в човні. Не забули й Мочіту.

Хасінто повіз їх на прогулянку уздовж мальовничого берега.

— Хасінто, дайте мені повеслувати, — попрохав Пепе. — Отоді я буду справжнім мореплавцем, як індіанець.

Старий здивовано поглянув на нього.

— Хіба в індіанців були човни? — спитав він.

— Човнів не було. Скоріше щось схоже на судна. Вони брали великі дерева, видовбували стовбури і робили каное, в які могло сісти понад сімдесят чоловік. Індіанці багато чого вміли!

Коли вони пропливали перед Сосновою горою, Аліна запитала:

— Хасінто, а де ви взяли шаблю?

— Оту стару шпагу? Вона в мене з дитинства. Багато років тому у Гуанабаї жив один старий, любитель легенд. Так ось він запевняв, що до цього берега приставали справжні пірати. Я тоді був малий, то й слухав годинами його вигадки. Але більше ніхто не йняв віри тому, що розповідав Бернардіно.

— Хто? — вигукнули діти майже в один голос.

Зараз вони не вірили власним вухам. Та невже ж той вигадник був дід Бернардіно? Як же їм не пощастило! Виходить, розповідь бабусі про скарб не що інше, як легенда, яку Бернардіно розповідав і їй.

— Бернардіно, — відповів Хасінто. — Так його звали. Отож одного разу він з’явився зі шпагою і сказав, що вона піратська. Люди зрозуміли, що він її купив у місті, і відтоді почали говорити, що він з’їхав з глузду, бо тринькав гроші на витребеньки, а сам голодував… Він був такий щедрий, що подарував її мені — єдиному, хто йому вірив. Але ніколи більше не згадував про піратів.

Значить, прощайте, всі надіїї Навіть шабля виявилася несправжньою. Не було скарбу, не заходили пірати на узбережжя. Усе неправда.

— Якщо тобі подобається шпага, я тобі її подарую, — сказав Аліні Хасінто і, звертаючись до дітей, додав:

— Коли хочете, то завтра я можу повести вас в одне місце, де дуже добре клює. Що скажете?

Звичайно, всі погодились. Зрештою, хоча скарбу й нема, узбережжя не втрачало своїх принад. Воно вабило своєю красою і обіцяло багато цікавого — печери, гарні місця, купання, риболовля.

Човен плив уздовж берега. Потім Хасінто скерував його в Індіанську бухту. Дітлахи купалися, стрибали з човна, як з трампліна. Пако знову показав себе вправним плавцем. Маркос збирався пірнати вже втретє, коли раптом помітив Артеміо, який подавав йому з берега знаки.

— Чого це він так рано прийшов? — уголос здивувався хлопчик. Він кинувся у воду, дістався до берега і підійшов до чоловіка.

— Добридень, Артеміо. Щось трапилось?