Лабіринт - Кейт Мосс

Одрік узяв дівчину за руку й промовив:

— Здолаймо останній відтинок нашої спільної подорожі.

Еліс із подивом зиркнула на старого, чудуючись його настрою.

Тепер Беяр став тихим, задуманим, неначе на нього зійшла пасивна сприйнятливість до навколишнього, тимчасом як сама Еліс нервувалася, була наляканою тим, що щось може обернутися не так, якщо Нубель запізниться або ж з’ясується, що Одрік помилився.

А що, коли вони вже мертві?

Еліс викинула цю думку з голови. Вона не може дозволити собі таких міркувань. Вона мала й далі вірити в те, що все буде гаразд.

Коло входу Беяр обернувся й посміхнувся їй, а його плямисті бурштинові очі аж іскрилися від передчуттів та нетерпіння.

— Що таке, Одріку? — хутко запитала вона. — Тут є щось... — почала й одразу ж замовкла Еліс.

— Я надто довго чекав на цю мить, — тихо відповів Беяр.

— Чекали? Щоб знайти Книгу?

Він похитав головою.

— На відпущення, звільнення, — відповів він.

— Відпущення? За що? — Еліс здивовано зрозуміла, що їй на очі навернулися сльози. Вона прикусила губу, щоб не розплакатися. — Я не розумію, Одріку, — знов озвалася вона, і її голос надломився.

— Pas a pas, se иа luènh, — промовив він. — Ви бачили в печері ці слова, викарбувані на верху сходів?

Еліс здивовано глянула на нього.

— Так, але яким побитом...

Одрік простяг руку до смолоскипа і лагідно сказав:

— Я маю йти.

Борючись зі своїми суперечливими почуттями, Еліс усе-таки мовчки віддала Одрікові смолоскип. Вона дивилася йому вслід, аж поки не згасли останні відблиски світла у тунелі, і тільки тоді обернулася.

Ухкання пугача десь поблизу змусило її аж підстрибнути. Найменший звук здавався їй у сотні разів гучнішим. У пітьмі витала густа злоба. Дерева нависали над нею. Гірські тіні самі по собі навіювали на дівчину страх, було лячно й від того, що скелі набували чужих, загрозливих форм. Раптом їй здалося, ніби вона почула звук авта, що їхало десь унизу долиною.

Потім звук затих.

Еліс поглянула на годинник, було вже сорок хвилин по дев’ятій.

За чверть на десяту дві потужні автомобільні фари освітили стоянку біля підніжжя піка Суларак.

Поль Оті заглушив мотор і вийшов з авта. Він здивовано помітив, що Франсуа-Батист ще не чекає на нього. Оті глянув угору в напрямку печери, раптом стривожившись, що син і мати де л’Орадор могли бути вже всередині.

Він зрештою відкинув цю думку і почав нервувати. Брезар і Домінґо були там лише годину тому. Якби Марі-Сесіль із сином спустилися в печеру, то він би знав про це.

Його рука мимоволі потяглася до кишені, де лежав годинниковий механізм, який вже відраховував час до вибуху. Йому не треба більше нічого робити. Просто чекати. І дивитися.

Оті намацав на шиї розп’яття й почав молитися.

Раптом його увагу привернули звуки, що лунали з лісу, який межував з автостоянкою. Оті розплющив очі, але так нічого й не побачив. Поль повернувся до авта й увімкнув фари на повну силу. В освітленому проміжку він бачив різнокольорові дерева.

Оті прикрив рукою очі й знову поглянув уперед. Цього разу він завважив руху гущавині підліску.

— Франсуа-Батист!

Однак йому ніхто так і не відповів. Оті відчув, як наїжилося коротке волосся на його потилиці.

— Ми не маємо часу на піжмурки, — крикнув він у темряву, зумисно додавши своєму голосу нотки роздратування, — якщо ти хочеш отримати Книгу й каблучку, то вийди вперед, щоб я міг тебе бачити.

Поль уже почав хвилюватися, чи він був не переоцінив ситуацію.

— Я чекаю, — гукнув він ще раз.

Цього разу Оті щось почув. Він стримав посмішку, коли постать у темряві почала набирати форми.