Лабіринт - Кейт Мосс

Дерев’яні колеса вдарялися й шкрябалися об каміння і твердий замерзлий ґрунт.

Перші кілька годин, рухаючись на південь, мандрівники уникали головних доріг, які вели у долини та з долин, де досі було встановлено пости. Потім, коли зимові сутінки поступилися місцем цілковитій темряві, вони повернули на південний схід.

Бертранда спала, накинувши свій плащ на голову, щоб захиститися від дужого вітру, що вив і бився під запонами карети. Оріана втомилася від безкінечних запитань дівчинки. Бертранда замучила її, розпитуючи про життя в Каркассоні за старих часів, ще до війни.

Оріана годувала її тістечками, солодкими хлібцями та пряним вином із величезною дозою снодійного, якої б вистачило на кілька днів, щоб звалити з ніг солдата. Нарешті, дитя перестало говорити й заснуло.

— Прокинься!

Саже почув чийсь голос поряд. Чоловік. Десь дуже близько. Він спробував підвестись, але біль пронизав усе його тіло. Перед очима затанцювали блакитні вогники.

— Прокидайся! — голос став настійливішим.

Саже здригнувся, коли щось холодне й заспокійливе торкнулося його розбитого обличчя. Поступово до нього повернулися спогади про удари, що падали йому на голову й на все тіло.

Невже він помер?

Потім Саже пригадав решту. Хтось закричав дещо нижче схилом, примусивши солдатів зупинитися. Його нападники раптом утихомирилися, відступаючи назад. Хтось, можливо, зверхник загону, викрикнув кілька команд французькою. Потім його потягли вниз схилом.

Значить, живий!

Саже спробував поворухнутися. Він відчував щось важке за спиною і зрозумів, що його руки та плечі були міцно заведені назад. Намагаючись розплющити очі, Саже виявив, що одне око розпухло і не відкривається. Усі інші його органи чуття були відповідно підсилені. Він знав про рухи та присутність коней, які били копитами в землю. Саже чув голос вітру і крики дрімлюг та одинокої сови. Ці звуки він розумів.

— Ти можеш пересуватися самостійно? — запитав чоловічий голос.

Саже здивовано відзначив про себе, що він годен ходити, хоча це завдавало неймовірного болю. Коли він лежав на землі, один із солдатів наступив йому на ногу і мало не розтрощив кісточку.

— Ти зможеш їхати верхи?

Саже бачив, як чоловік підійшов іззаду, щоб розрізати мотузки, якими його прив’язали до стовпа. Він відчув щось знайоме: упізнав знайомі нотки голосу, знайомий поворот голови.

Похитуючись, Саже звівся на ноги.

— Чим я заслужив на таку добрість? — раптом запитав він, потираючи свої зап’ястки. Потім він зрозумів. Саже знову побачив себе одинадцятирічним хлопчиком, який лазить по стінам Шато Комталь та по зубцях укріплень, шукаючи Алаїс, слухаючи біля вікна, як лунає її сміх, а також чоловічий голос, що промовляє щось і дражнить її.

— Гільєм Дюма, — тихо промовив Саже.

Гільєм зупинився і здивовано глянув на Саже.

— Ми вже зустрічалися, друже?

— Ти не згадаєш, — відповів той, ледве спроможний дивитися на нього. — Скажи мені, атіс[205] — з наголосом на останньому слові запитав Саже. — Чого ти хочеш від мене?

— Я приїхав щоб... — Гільєм був спантеличений ворожістю Саже. — Ти ж Саже де Сервіан?

— То й що?

— Заради Алаїс, жінки, яку ми обоє... — Гільєм замовк, збираючись із силами. — Оріана, сестра Алаїс, тут разом з одним зі своїх синів. Вони прибули з частиною війська хрестоносців. Оріана розшукує Книгу.

Саже лише уважно подивився на нього.

— Яку Книгу? — запитав він вороже.

Попри це, Гільєм казав далі:

— Оріана дізналася, що у вас є донька. Вона забрала її. Я поки не знаю, куди вони направилися, але вони покинули табір, щойно на землю спустилися сутінки. Я прийшов розповісти тобі про це й запропонувати свою допомогу. — Він підійшов ближче. — Утім, якщо ти не хочеш...

Саже відчув, як зблід.

— Що? — крикнув він.

— Якщо ти хочеш повернути свою доньку живою, — спокійно вів далі Гільєм, — то я пропоную тобі трохи забути про свою образу на мене, хоча й не знаю, що її викликало.

Гільєм простяг Саже руку і допоміг тому встати.