Лабіринт - Кейт Мосс

— Ти не знаєш, куди Оріана могла б забрати дівчинку?

Саже пильно глянув на чоловіка, якого ненавидів більшу частину свого життя, але заради Алаїс та доньки прийняв простягнуту руку.

— Вона має ім’я, — сказав він, — її звати Бертранда.

Одрік і Еліс мовчки піднімалися вгору.

Уже було сказано надто багато, тому слова були непотрібні. Одрік дихав важко, але не зводив натренованих очей з грунту під ногами і жодного разу не спіткнувся.

— Мабуть, уже недалеко, — раптом озвалася Еліс швидше до себе, ніж до Одріка.

— Так.

За п’ять хвилин Еліс зрозуміла, що вони підійшли до табору з іншого боку від автостоянки. Наметів уже не було, але досі залишилися свідчення їхнього перебування — коричневі латки висушеної землі й розкидане сміття. Помітивши совочок та кілочок з намету, Еліс підняла їх і поклала до кишені.

Вони й далі підіймалися вгору, трохи повернувши ліворуч, аж поки не дісталися брили, що її колись Еліс зрушила з місця. Камінь лежав на боці нижче входу до печери — якраз там, де вперше спинився. У блідому місячному світлі він скидався на відтяту голову ідола.

«Невже то був лише понеділок?» — подумала дівчина.

Беяр зупинився і сперся на камінь, щоб звести дух.

— Уже небагато залишилося йти, — промовила Еліс, намагаючись підбадьорити супутника. — Пробачте, я мусила вас попередити, що тут надто крутий схил.

Одрік посміхнувся.

— Я пам’ятаю, — промовив він і взяв Еліс за руку. Його шкіра здавалася тонкою, як павутиння. — Щойно ми прийдемо до печери, ти зачекаєш надворі, доки я не скажу, коли буде безпечно йти за мною. Ти маєш пообіцяти мені, що залишатимешся у схованці.

— Я досі гадаю, що це не надто гарна ідея — вам іти туди самому, — вперто сказала Еліс. — Навіть якщо вони дійсно не з’являться тут до темряви, ви можете десь застрягти. Я б хотіла допомогти вам, Одріку. Якщо я піду з вами, то допоможу знайти Книгу. Удвох буде швидше й легше. Ми можемо зайти і через кілька хвилин уже вийти. Тоді разом заховаємось і подивимося, що відбуватиметься.

— Пробач, але нам краще розділитися.

— Я справді не бачу з якої причини, Одріку. Ніхто ж не знає, що ми тут. Ми маємо бути в безпеці, — знову сказала Еліс, хоча зовсім цього не відчувала.

— Ви дуже хоробра, Madomaiséla, — лагідно похвалив її Одрік. — Як і вона. Алаїс завше ставила безпеку інших над власною. Вона багато чим жертвувала заради тих, кого любила.

— Ніхто нічим не важить і нічого не офірує, — нарешті різко перебила його Еліс. Страх змушував її нервуватися. — Я й досі не розумію, чому ви не дозволили мені прийти до печери раніше. Ми б могли зайти туди, поки ще видно, і повернутися, не боячись, що нас спіймають.

Беяр вдав, ніби не чув цих слів.

— Ви телефонували інспекторові Нубелю?

Немає причин сперечатися. Не зараз.

— Так, — відповіла Еліс, тяжко зітхаючи. — Я переказала йому те, що ви просили.

— Ben[206], — м’яко сказав Одрік. — Я розумію, ви думаєте, ніби я чиню нерозумно, Madomaiséla, але ви все побачите. Усе має статися у визначений час і в певному порядку. Інакше не буде ніякої правди.

— Правди? — перепитала Еліс. — Ви ж розповіли мені все, що знали, Одріку. Геть усе. Тепер моєю справою є лише витягти звідси Шелаг, а заразом й Уїла.

— Геть усе? — повторив Беяр. — Хіба таке можливе?

Обернувшись, Одрік поглянув на вхід до печери — чорну маленьку шпарину в неосяжному просторі гір.

— Одна правда може суперечити іншій, — пробурмотів він.