Лабіринт - Кейт Мосс

Саже заїкнувся, а потім замовк. Гільєм відчув, що в його власному горлі виник клубок. Він також пам’ятав глечики й пляшечки, якими вона наповнювала їхню кімнату в Шато Комталь, її тиху зосередженість, коли вона над чимось працювала.

Саже опустив портьєру. Він перевірив щаблі драбини і поліз обережно наверх. Тут лежала купа гнилої соломи та старих ковдр, зіпсованих пліснявою й забруднених тваринами — все, що залишилося від постелі, на якій колись спала родина. Біля постелі стояв єдиний свічник із залишками розплавленого воску, позаду неї на стіні виднілася легка кіптява.

Гільєм більше не міг дивитися на горе Саже і вийшов надвір. Він не мав права втручатися.

Якийсь час по тому з’явився і Саже. Його очі були червоними, але руки стиснуті, він направився просто до Ґільєма, який стояв на найвищій точці селища, дивлячись на захід.

— Коли тут сходить сонце? — запитав він, щойно Саже порівнявся з ним.

Обидва чоловіки були однакового росту, хоча зморшки на обличчі Ґільєма та сиві пасми волосся засвідчували, що він на п’ятнадцять років ближче до могили.

— О цій порі року сонце в горах сходить пізно, — сказав Саже.

Якусь мить Ґільєм мовчав.

— Що ти збираєшся робити? — запитав згодом, поважаючи право Саже диктувати порядок дій.

— Ми маємо поставити коней до стайні, потім знайти собі місце для ночівлі. Сумніваюся, що вони дістануться сюди до ранку.

— Ти не хочеш... — почав було Ґільєм, позираючи на будинок.

— Ні, — швидко відповів Саже. — Не там. Тут є жінка, яка дасть нам їжу і притулок на ніч. А завтра ми маємо рушити далі, вище в гори, отаборитися десь поблизу самої печери і зачекати на них.

— Ти гадаєш, Оріана промине село?

— Вона здогадається, де Алаїс заховала Книгу Слів. Протягом цих тридцяти років Оріана мала досить часу, щоб вивчити дві Книги, які в неї є.

Ґільєм крадькома поглянув на Саже.

— Невже вона має рацію? Книга все ще там, у печері?

Саже не відповів.

— Я не розумію, як Оріана змогла переконати Бертранду піти з нею, — сказав він натомість. — Я ж наказав їй не йти нікуди без мене. Дочекатися, поки я прийду.

Ґільєм промовчав. Він не знав, як втішити Саже. Гнів молодшого чоловіка швидко вщух сам собою.

— Як гадаєш, Оріана привезла інші дві Книги? — раптом запитав Саже.

Ґільєм похитав головою.

— Гадаю, Книги заховано десь у підвалах маєтку д’Евре, чи в Шартрі. Чому б це вона ризикувала, привозячи їх сюди?

— Ти її кохав?

Таке запитання заскочило Гільєма зненацька.

— Я жадав її, — тихо відповів він. — Я був зачарований, переповнений відчуттям власної значущості, я...

— Не Оріану, — різко перервав його Саже, — Алаїс.

Гільєм відчув, нібито стальне кільце стиснуло йому горло.

— Алаїс, — прошепотів він. Якусь мить чоловік стояв мовчки, поринувши у власні спогади, поки гіпнотичний погляд Саже не повернув його до холодної дійсності.

— Після... — запнувся він. — Після того як Каркассона здалась, я бачив її тільки раз. Протягом трьох місяців вона жила зі мною. Її схопили інквізитори і...

— Я знаю! — закричав Саже, і його голос, либонь, зламався. — Я знаю про це.

Здивований реакцією Саже, Гільєм і далі дивився перед собою. На свій подив, він зрозумів, що всміхається.

— Так, — нарешті промовив він. — Я кохав її понад усе на світі. Я просто не розумів тоді, яким цінним і крихким є кохання, поки не розбив його власноруч.

— Ось тому ти відпустив її після Толози, і вона повернулася додому?

Гільєм кивнув.

— Після стількох тижнів, прожитих разом, тільки Господь знає, як важко було залишатися далеко від неї. Побачити її ще бодай раз... Я сподівався, що коли все скінчиться, ми зможемо... Проте, очевидно, вона знайшла тебе. І тепер, сьогодні...