"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник

Берендей, опустивши роги, рівним труськом біг до нього.

«Людина без нервів» не писнула, не скрикнула. В голові промайнуло: «Тікати!», а ноги вже пронесли метрів з десять у напрямі до лісу… Потім Лодя подумав: «Сховатись!», а сам уже секунду лежав під гіллям величезної, лапатої ялини, що росла біля самої землі. Більше Лодя ні про що не думав, тільки чекав, що бугай зараз дістанеться до нього і заколе…

Але Берендей не з'являвся. Довго, дуже довго Лодя лежав крижем на сухій глиці, потім трохи підвів голову й прислухався. Довкола було тихо. Важко сказати, скільки тривала ця тиша: чи то п'ять хвилин, чи півгодини. Нарешті, десь зовсім близько пролунав тихий уриваний голос:

— Лодю!.. Лодю, де ти? Лодю!

«Людина без нервів» виповзла з-під ялини, насилу продерлася через густі зарості молодняка, яких вона не помітила, спасаючись від Берендея, й опинилася на дорозі.

Маша стояла за три кроки від Лоді. Кругле обличчя її почервоніло, вії злиплися від сліз, від гладенької зачіски відокремилося безліч тонких пасмочок, які легенько ворушилися і поблискували золотими іскорками. Лодя, навпаки, був блідий. Через носа й праву щоку його тяглося велике садно. Труси, сорочка й скуйовджений чуб були утикані глицею.

Маша довго розглядала його, потім глибоко зітхнула:

— Я вже думала, ти загинув. Лодя постарався всміхнутися.

— Ц-цікава пригода! — вичавив він, трішечки заїкаючись.

Обоє помовчали, неуважно оглядаючись на всі боки. Ні на дорозі, ні в селі, ні на лузі не було видно жодної душі. Раптом на обличчі у Маші знову відбився переляк:

— Лодько! А Берендей? Де Берендей?

Лодя байдуже махнув рукою в напрямі лісу:

— Там десь.

Маша підійшла ближче й подивилася йому у вічі.

— Лодько, ти розумієш, що ти накоїв? Розумієш? — сказала вона.

Лодя мовчав.

— Він же в ліс пішов! Він же пропаде! — майже крикнула Маша.

Тільки тепер Лодя побачив другий бік усієї цієї історії. Через нього зірвався з прив'язі колгоспний племінний бугай. Бугай може піти далеко в ліс, може заблукати, загинути… Плечі у Лоді опустилися, обличчя видовжилося.

— Ось що ти накоїв!

Маша стояла в задумі, закусивши зубами кінчик піонерської краватки, скоса, вже без будь-якого захоплення поглядаючи на «людину без нервів». Потім круто повернулась і зникла поміж молодих ялиночок. Лодя пішов за нею.

Ліс був нерівний. Густі зарості ялин скидалися на материки й острови. Поміж бухтами і протоками зеленіли галявинки з пухнастими кульками кульбаб. Маша неначе забула про свій страх перед Берендеєм, забула й про те, що в цьому лісі можна заблукати. То їй вчувався тріск сухої галузки, і вона бігла на цей звук. То їй здавалося, ніби за деревами щось ворушиться, і вона йшла в протилежному напрямі, продираючись через колючий ялинник.

Лодя повсюди йшов за нею і думав: що вони робитимуть з Берендеєм, якщо навіть знайдуть його? Адже ні він, ні Маша не наважаться підійти до бугая і на двадцять кроків. Чи не краще піти до правління колгоспу й розповісти яро все? Але як розповісти? Невже отак прямо й заявити: «Дорогі товариші! Я випустив вашого бугая, і він пішов у ліс. Підіть пошукайте його». Ні! Краще вже шукати далі, а там видно буде.

Поступово Лодя підбадьорився і почав розглядати траву, сподіваючись виявити сліди Берендея. Але трава була невисока й така пружна, що Лодя навіть власні сліди насилу розрізняв.

Так вони плутали лісом, поки не помітили, що на великих галявинах від проміння призахідного сонця зачервоніли кульбаби, а на маленьких галявинках, оточених ялинками, зробилося тьмяно й сіро.

— Лодько!.. Що ти накоїв! Ти розумієш, що ти накоїв? — удесяте повторювала Маша.

— У колгосп треба йти. Заявити, — зніченим голосом відповіла «людина без нервів».

Стомлені, сумні, вони попленталися назад. Маша невпевнено сказала, що їм треба йти трохи праворуч. Лодя так само невпевнено пропонував узяти трохи ліворуч. На душі у кожного ставало дедалі тривожніше й тривожніше.

Незабаром, однак, у деревах завиднів просвіт, і діти вийшли до прямої, широкої просіки, на якій то тут, то там росли приземкуваті кущики ялівцю. Мата відразу повеселішала:

— Ой! Це ж та сама! Вона до табору веде!

Маша розсунула гілля, вийшла на просіку, подивилася ліворуч, повернулася, глянула праворуч… І позадкувала.

Лодя підійшов до неї і теж глянув праворуч: на просіці, кроків за п'ятдесят від дітей, пасся Берендей.

Маша вчепилася в Лодину руку трохи вище од ліктя і, не зводячи очей з Берендея, прошепотіла:

— Лодько, нікому в колгоспі не казати, що це він через тебе зірвався!

— Ото ще! Буду я брехати! — прошепотів Лодя, теж уважно стежачи за бугаєм.

— Лодько, тобі нічого не буде, бо ти ще хлопчик, а для вожатих неприємності.

Лодя помовчав. Маша ще міцніше вчепилася в його руку:

— Лодько, дай мені слово честі, що не підходитимеш до нього близько!

— А що?

— Я зараз побіжу в табір, а звідти в колгосп… Ти залишайся тут і нікуди його не пускай, поки люди не прийдуть. Тільки близько не підходь. Гаразд?

— Г-гаразд, — мляво відповів Лодя, тоскно дивлячись на бугая, на темні стіни ялин, що сходилися в далечині, на велике червоне сонце, яке сідало на краю просіки.

— А якщо він усе-таки піде, то йди за ним і кричи весь час «ау».

Лодя тільки мовчки кивнув.

— Бувай!.. Ой, Лодько, я б на твоєму місці від страху вмерла!

Маша побігла. Її малинова від призахідного сонця кофтина ще довго миготіла посеред низьких кущів. На просіці панувала тиша. Ніколи ще Лодя не відчував себе таким самотнім.

Він підняв із землі велику суху гілку