У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
Під час його довгої і красномовної розповіді Гуд мовчав, та коли розповідь почала нагадувати його власну історію, він почервонів, а дізнавшись, що зулус був свідком того, що сталося між ним і Зорайєю, дуже засмутився. Потім він пригнічено сказав.
— Зізнаюся, — сказав він із гіркою усмішкою, — я ніколи не думав, що зулус учитиме мене виконувати свої обов’язки. Але, мабуть, я дійшов до цього! Ви розумієте, друзі, яке велике моє приниження, і найгірше — це усвідомлення, що я заслужив його! Так, я мав віддати Зорайю до рук правосуддя, але не міг. Це — факт! Я відпустив її й обіцяв мовчати. Вона запевнила мене: якщо я пристану до її партії, вона повінчається зі мною і зробить мене королем. Слава Богу, у мене вистачило сили сказати їй, що навіть заради її любові я не залишу своїх друзів. Робіть, що хочете, я заслужив на це. І сподіваюся, що ви не потрапите в таку халепу, як я, — любити жінку всім серцем і відмовитися від спокуси володіти нею! Він обернувся, щоб іти.
— Стривай, друже, — сказав сер Генрі, — стривай хвилину! Я скажу тобі дещо!
Він відійшов убік і розповів Гудові все, що сталося між ним і Зорайєю напередодні. Це був останній удар для бідолашного Гуда. Неприємно людині усвідомлювати, що він був іграшкою в руках жінки, але за нинішніх обставин для Гуда це було вдвічі гіркіше і образливіше!
— Знаєте, — вимовив він, — мені здається, що ми всі зачаровані!
Він обернувся і пішов. Мені було дуже шкода його. Якби метелики, що літають навколо вогню, ретельно уникали його, їхні крила, напевно, вціліли б!
Цього дня був прийом у палаці. Королева сиділа на троні, у великій залі, слухала скарги, розбирала закони, дарувала нагороди. Ми вирушили до тронної зали. До нас приєднався вельми сумний Гуд.
Коли ми ввійшли, Нілепта сиділа на троні і, як завжди, займалася справами, оточена радниками, придворними, жерцями і надійною вартою. За загальним хвилюванням, очікуванням, написаному на всіх обличчях, зрозуміло було, що ніхто не звертав особливої уваги на звичні справи, всі знали, що війна неминуча. Ми вклонилися Нілепті і зайняли свої місця. Якийсь час усе йшло заведеним порядком, аж раптом пролунали труби, і великий натовп, що зібрався за стінами палацу, закричав: “Зорайя! Зорайя!”
Почувся стукіт коліс. Велика завіса в кінці зали відхилилася, й увійшла Цариця Ночі, але вона була не одна. З нею йшов великий жрець Егон, одягнений у найкраще вбрання, й інші жерці рухалися за ними.
Зрозуміло було, навіщо Зорайя привела з собою жерців! У їхній присутності затримати її було б святотатством! Позаду йшли сановники і невелика озброєна варта. Одного погляду на обличчя Зорайї було достатньо, щоб визначити, що вона з’явилася не з миролюбною метою. Замість звичної, вишитої золотом “каф” на ній була блискуча туніка, зроблена із золотих лусочок, а на голові — золотий маленький шолом. У руці вона тримала гострий срібний спис. Вона йшла, як розлючений лев, у гордому усвідомленні своєї краси! Усі низько вклонялися і давали їй дорогу. Зорайя зупинилася біля священного каменя і поклала на нього руку.
— Привіт тобі, королево! — закричала вона голосно.
— Привіт тобі, моя царствена сестро! — відповіла Нілепта. — Підійди ближче. Не бійся. Я дозволяю підійти!
Зорайя відповіла гордовитим поглядом, пройшла через залу і зупинилася перед тронами.
— Прохання до тебе, королево! — закричала вона.
— Прохання? Про що ти можеш просити мене, сестро, ти ж бо володієш, як і я, половиною королівства?
— Ти маєш сказати мені правду, — мені і моєму народу! Чи правда, що ти хочеш узяти цього чужоземного вовка за чоловіка і розділити з ним трон і ложе?
Куртіс зробив рух і, обернувшись до Зорайї, сказав тихо:
— Мені здається, вчора у тебе знайшлося ніжніше ім’я для цього вовка, о, королево!
Я бачив, що Зорайя закусила губу, і кров підступила до її обличчя. Що стосується Нілепти, вона, розуміючи, що тепер не можна довше приховувати стан справ, відповіла на запитання Зорайї у новій і ефектній манері, яка, я твердо переконаний у цьому, була вселена їй кокетуванням і бажанням тріумфувати над суперницею.
Вона підвелася з трону й у всьому блиску своєї величної краси і грації, пройшла до того місця, де стояв її коханий. Зупинившись біля нього, вона веліла йому стати на коліна і відстебнула золоту змію зі своєї руки. Куртіс став
