Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
Маруся тихо вийшла з хати. Явдоха так і кинулась до Василя.
— Ох, Василечку… ох, голубчику… Та дивись же ж, дивись! Не пускай її наперед, щоб не вихвачувалась… У гурточку лучче, у гурточку лучче… Ох, болить моя душа… Василечку, дивись же!.. Ти ж знаєш, що це ж дружинонька твоя буде…
І хапала парубка за руки, мало не цілувала. Василь був похмурий. Він надіявся, дуже надіявся і на свою силу, й на свою обережність, а втім…
— Мамо… Як що й трапиться, то тільки після того, як мене не буде на світі.
І вийшов.
Вулиця була повна народу. Молодь у святочних убраннях поспішала на край села, де арка. Чоловіки й жінки стояли шпалерами вздовж вулиці, а коло самих хат стояли старі діди, обіпершися на палиці, балакали — про що? Мабуть, про ту волю, що, обіцяна цілою серією князів Куракіних, вивабила оцих дідів із домівок та й досі літає десь невидимою пташкою. Вже й волосся посивіло, й зуби пощербилися, а волі як не було, так і нема.
Маруся, опинившися на вулиці, одразу заспокоїлася. Так багато людей, сонце…
— Василю! Ходім і ми до тої штуки. Мені кортить подивитися, як ото князь буде в'їздити, а Одарка з Ганною стовбичитимуть на отих високих стільцях. Ой матінко!.. Зроду-віку б не полізла! І що воно то за князь там такий страшний, що про нього стільки говорять?.. Чи у нього чотири голови?..
Василь думав стати з Марусею десь у товпі; може, його навіть не зупинила б і просьба Марусі, хоч він і звик у всім їй потурати, але поки він роздумував, до них підійшло двоє дворових.
— А ви чого тут стовбичите? Не знаєте приказу, щоб уся молодь була при в'їзді? Ану марш!
— Ідіть, ідіть! — додав другий і підхіхікнув.
Василь глянув на них, але нічого не сказав. Відчув, що вони не так собі просто підійшли, а що це спеціальний нагляд. І щось глибоко тоскливе заповзло в душу молодому парубкові та там і зосталось.
— Ходім, Марусю…
Вони пішли, а вслід їм:
— Стережи, стережи! Чи встережеш тільки.
Василь поглянув на Марусю — чи не чує вона, але дівчина, захоплена новиною вражі нь, справді не чула й рвалася вперед.
— Марусю, — припинив її трохи за лікоть парубок. — Марусю… Ти не виривайся вперед…
— О! І ти вже, як мама! От мені лихо з тими опікунами!.. Скільки дівчат на вулиці, ні одна не боїться, сміються, ніхто їх не стереже, а ви обоє із самого ранку…
— Марусю! Як князь проїде й нарід сунеться за коляскою, ми з тобою підемо у степ і там десь пересидимо у балці.
Маруся аж стала.
— Чи ти здурів, Василю? Усі люди веселяться, музика, кажуть, буде… Та що це на вас напало сьогодні?..
— Марусю. Зробиш так, як я тобі кажу.
Це був уже тон чоловіка. Маруся спалахнула. «Ого!.. Ще не загнуздав, а вже повертає!» — майнуло у неї в голові, й уся гордість її збунтувалася. Ущипливо дивлячись у вічі парубкові, вона майже проспівала:
— Ні, хлопче, я зроблю, як сама схочу.
Василя мов батогом ув обличчя хто стьобонув. Це хазяйська дочка зневажала наймита… Він нічого не сказав Марусі, тільки глянув на неї з докором. Дівчині стало соромно, але якась глупа гордість не давала їй сказати голосно: «Василечку, прости мене». Вона тисячу разів повторила це про себе, а йшла з нахмуреними бровами й суворим лицем.
А Василь теж якось посірів одразу. Він теж, не дивлячись на всю свою статечність, був молодим лише хлопцем, і всі слова, всі вчинки людей здавалися йому вічними, і ця перша крапля першого непорозуміння здавалася йому вже світовою катастрофою, неначе все щастя погасло, зосталася сама гіркість.
«Так он ти яка?.. А я й не знав, Марусю…» — «Василечку, ріднесенький, наймиліший з усього світу… Не дивись так… прости свою дурну Марусю…»
Але нічого з тих слів не вимовлялося назверх, і йшли молодята чужі одне одному, Маруся трохи впереді, Василь наче позаду.
От і арка. Маруся залюбувалася: вона зроду не бачила нічого подібного. Та й не вона одна.
— Ой Господи, як же ж і гарно! А пощо воно?
Василь здвигнув плечима.
— А от щоб князь проїхав.
— А потім?
— А потім квітки позасихають, стрічки пообдирають.
— А потім?
— А потім розберуть.
— Як розберуть?
— Та так — розберуть, та й вже.
— Розвалять? Ото тільки раз проїде?
Василь кивнув головою.
Маруся не могла вийти з дива. Вона звикла, що якщо будується, то для якоїсь потреби, надовго. Повітка, ворота, тин, хлів, навіть курінь, ліса коло стогу — все це має завершити цикл якоїсь своєї роботи, й тоді тільки його розберуть. А тут… одну хвилину хтось проїде — і вже. І треба розбирати. Скільки матеріалу пропаде, гвіздків. І все це для того, щоби князь проїхав. Князь… князь…
Це слово починало її гіпнотизувати. Що ж воно там таке за князь? І земля уся його, і люди його, сад, будинок — і отаке для нього виготовлюють. Кажуть, дівчат любить… яку наглядить гарну, — бере собі до покоїв… Ох страшно, мабуть!.. Але цікаво. Князь… Наші парубки он ба які, а то князь… Руки, мабуть, білі-білі… І пахне від нього так солодко, а не гноєм смердить… Дивись, дівчата як повинаряджувалися! Мабуть, кожна думає: от якби мене князь вибрав! І попорозкошувала б! Що там буде
