Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
І полізла дурна баба в шахву, витягла звідти усі свої грамоти й документи й показує князеві. Той подививсь, подививсь: «Ваша правда, — каже, — правильні документи» — і віддав назад. П'яна баба, залишивши очі, й не туди, щоб хоч подивитися, що ж він їй дає. А він дав їй жмутяку паперів, просто собі бамаги, — зарані вже в нього було приготовлено.
Давай вони ще пить, давай вони ще гулять. У хаті душно. «Поїдьмо ще у ліс. Поїдьмо». Поїхали. Там уже князь так уходокав бабу, що вона впала й спала аж до рання. А князь до свого управляющого: «Знімай у неї перстінь із руки». Зняв. «їдь із тим перснем до Тарабаншиної якономки, нехай вона дасть усі бамаги, які єсть іще…»
Німець поїхав, знайшов клюшницю: «Так і так, веліла вам бариня дать усі бамаги». Ну клюшниця — може, їй і не раз уже траплялося слухатися того персня — візьми та й віддай. Ну на тім і кінець. Бо на другий же день князь оповістив по усіх людях Тарабаншиних: «Хто хоче добровільно переходити в моє підданство, нехай викине на воротях віху з сіна або соломи. А хто не викине, — тому хату спалю». Ну, само собою, усі повикидали. Тарабанша прочумалася, а в неї вже нічого нема. Тільки дехто з дворових і зостався при ній, більше старі жінки, приживалки, сказать. Так їх усіх із їх хазяйкою разом узяв князь жужмом та й вивіз на Великий шлях, а будинок спалив. Ще й церква стара при тім і згоріла.
Так от яким чином князі Куракіни заволоділи Павлівкою й володіють по цей день. Не знаю вже як, але й земля Телішова, — що ото яр за річкою за Козинкою, — і та теж відійшла до Куракіних.
Замовк дід, перебираючи думками минуле. Сонце давно вже зайшло, теплий вечір обгорнув землю. На селі чутно було звуки, що знаменують кінець дня. Де-не-де вже виривалася й пісня — сьогодні ж субота.
Василь трухнув головою, мов струхуючи з себе важкі якісь, неприємні думки. Потім устав, підняв на плечі рядно з сіном.
— Ну, дідусю, я піду.
— А? Підеш?.. Ага… Ну добре…
— Прощавайте, дідусю…
— Прощавай, сину. Так ти оце завтра до Нищеретової?
— Та думка проїхаться.
— Знаєш, що я тебе буду просити? Купи ти мені сокиру на базарі. А то мені сокири кожної минути треба, а моя вже така й стара, як я, та така й щербата. Купиш?
— А чому ні.
— Так підожди, я гроші винесу.
Дід поліз у курінь. За хвилину виліз ізвідти з хусточкою в руках. Почав розв'язувати. Але як не старався, — і руками, й зубами, — не міг розв'язати вузлика на кінці.
— Дайте, дідусю, я.
— Ну на, сину, розв'яжи хоч ти. А то я вже такий старий став, що он, бач, зав'язати зав'язав, а розв'язати вже й руки не туди. Прямо як мій старий Бровко, що вже й не гавка, а тільки гарчить.
Василь розв'язав вузлика і, не розгортаючи хустки, подав дідові.
— Он, бач, як воно означа, — молодість. Раз-раз — вже й готово. Так оце тобі, сину, на гроші, та тільки торгуйся. А то там на базарі — знаєш?
— Та вже буду старатися. Прощавайте!
— Ходи здоров!
Василь пішов неспішною ходою, оминаючи огудиння та підпираючись кіссям. Якось невесело йому стало від дідових балачок. Чомусь почало пригадуватися минуле. Він сирота… виховувався в сім'ї Щербатів… ріс разом із їх дочкою Марусею. Майже однолітки, на яких два-три роки він старший, — і це одразу поставило його в ролю оборонця. Ще малим він не раз бився з хлопцями за Марусю й не давав її на поталу. Мати не боялася ніколи за Марусю, коли біля неї був Василь: вже знала, що той і додивиться, і оборонить.
А раз — уже підпарубочим був — косив за річкою і так наче почув чи то здалося — ніби голос Марусин. Крикнула й замовкла. Прислухався — нічого не чути. Але, не дивлячись на те, він стрімголов кинувся до річки, а там тільки бульбашки схвачуються…
Кинувся у воду, витяг дівчину, положив на берег — а вона вже нежива. Як почав її смикати, як почав термосити, — хлипнула вода з рота, зітхнула Маруся, одкрила очі… Як рибонька в'яла, лежала голісінька на руках у хлопця.
Кой-як надів на неї сорочку, спідничину. Виніс на вищеньке місце, поклав на землю, сам сів, а голову її положив собі на коліна. Волоссячко розпустилося по оба боки; очі, великі та гарні, то одкриваються, то закриваються; сорочка обтяглася на грудях, і все щупленьке, рівненьке тілечко, вся оця мила істота до того стала нараз дорогою Василеві, що, якби хто сказав умерти, — вмер би за неї.
Ці хвилини були рішучими в житті Василя. Не стало хлопця: він одразу виріс у парубка, і цей парубок був навіки закоханий у оцю дівчину Марусю.
Довго приходила до себе дівчина, але хлопець й цього не помічав — для нього це були хвилини невимовного щастя. Стара Щербатиха, тривожачися, що довго нема дочки з річки, пішла шукати. Здалека побачила, що дівчина лежить головою на колінах хлопця, — і серце матері скипіло… «Ач, байстря прокляте! Он ба, коли вже… Ну я ж тобі покажу дівок…»
І виломила не прута, а цілу коляку, та тільки роззявила рота, щоб з лайкою зразу накинутися, як Василь
