Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
— Накупив ганчірок?
— Накупив.
— Стане?
— І нам іще зостанеться, — підморгнув Заїка. Німець відводив його у куток.
— Ну, а та дівчина буде?
— Та вже не сховається. А як попробує, то нагаєм прижену.
— Так дивись же, щоб була. Князь нею недовго потішеться, а потім я візьму її собі.
Заїка підморгнув — це була у нього звичка — і запевняв, що все буде як треба.
Село теж кипіло. Вже по два рази пробігали по всіх хатах дворові, приказуючи, щоб усі, старе й мале, виходили зустрічати князя. Хто був ще не цілком по-празниковому вбраний, тому давали нагая.
— Князь вас усіх, сукиних синів, на світі держить, а ви раз у стільки літ не хочете й стрінути його? — та нагаєм, нагаєм.
В результаті тих припрошень у всіх хатах і дворах аж варилося. Там підправлявся тин, там підмазувався причілок, підкрашувалися ворота, квітчалася остріха зеленим гіллям. Десь спішно дзвеніла сокира; десь наступили на дошку, й вона тріщала як скажена, не хотячи ламатися.
В одній хаті метушилася дівчина, надіваючи нову спідницю, чіпляючи добре намисто; в другій прибирався парубок, надівав нові штани, каламайковий пояс і чоботи на трьох підковах.
Маруся сиділа в хаті. До них, правда, ніхто не забігав, але це ще більше непокоїло стару Щербатиху, бо цим їх хата, видимо, виділялася з решти, а тепер власне найкраще було б ніяк не виділятися. А до того помічала стара якусь особливу увагу до свого двора: все на вулиці стирчить хтось із панських слуг. Правда, він і не дивиться на двір Щербатихи, але їй здається, що він стоїть, власне для того, щоб дивитися. А коли пішла на город і там побачила у кінці, під вербами, ще одну фігуру, то вернула до хати зовсім збентеженою.
— Стережуть… видима річ, стережуть… Ой, що ж воно оце буде?..
Саме сіли обідати, прийшов Василь. Стара аж кинулася до нього.
— Ой Василечку!.. А нас… — але схаменулася, щоб не лякати дівчини. — Сідай, Василю, обідати з нами.
— Спасибі, паніматко… Я вже їв…
— Ну що, був у Нищеретовій?
Стара намагалася говорити спокійним тоном про звичайні речі, але голос її тремтів і балакати хотілося зовсім, не про те.
— Та ні, пані матусю. Я учора й трави накосив за Білою, але тільки що прийшов до хати, як десятник: «Щоб завтра ніхто не смів виїздити з села, а прибирався й готувався на стрєчу, бо князь приїде». Ну, я й не поїхав. І тобі, Марусе, намиста не привіз, — додав трохи згодом.
— Мені не треба, — прошепотіла дівчина й почервоніла, як маків цвіт. Материна тривога передалася й їй, але з приходом Василя серце перестало неспокійно битися. Цей оборонить!
— Балуєш.
— Що ка'те, паніматко?
— Кажу — балуєш її дуже. Купив же кісників, дукача — ну й буде.
Василь на це нічого не сказав і тільки крутив у руках свого бриля, стоячи коло порога.
Маруся наче прокинулась. Зіскочила з лави й мерщій почала помагати матері прибирати зі столу, струшувати крихти, застеляти чистим стільником. Василь з глибокою любов'ю дивився, як перелітала й миготіла перед очима ця безконечно дорога постать.
— Ну, як же тобі там, Василю, живеться у своїх хазяйнів?
— Та нічого поки що. Старий тільки все бурчить, але то так тільки.
— Так-то так, але, мабуть, не буде вже в тебе таких хазяїнів, яких мав ти там, у Берелівцях (це стара натякала на себе). Ех, старий, старий… Ще й казала тобі: «Не слухай панських посіпак — збрешуть. Не буде ніякої волі». Не послухав — от і маєш. І сам пішов землю гризти, й достатків позбувся, й ми от…
Та й не договорила. Маруся поглядала то на матір, то на Василя, і в тім погляді було трохи здивовання — і чого б ото так турбуватися?
Мовчанку перебив Василь:
— А я оце, мамо, прийшов за нею. Хай іде зі мною, бо все одно… Он уже, як я йшов сюди, почали посіпаки обходити хати та зганяти нарід зустрічати князя.
Стара якось захвилювалася.
— О-ой… Та як же я з тобою її відпустю?.. Ну, а як же ж, Боже, борони, що трапиться?..
— Зі мною, матусю, їй нічого не трапиться, — спокійно сказав Василь, переступивши з ноги на ногу. Але в тім видимім спокою був глибоко захований неспокій, і Маруся те відчула. В її серденько теж почала закрадатися тривога…
— Я не піду…
— Ну, що ж ти вдієш, Василю? Там же того харцизяцтва…
— І що-бо ви, матусю, вибачте, говорите? — перебив Василь, показуючи очима на Марусю. Та й справді сиділа вже перелякана. Личко зблідло, й дух їй захоплювало від передчуття чогось страшного. — І що-бо там особливе може скоїтися? Розбійників тут немає, щоб кого різали; орди та кимликів теж не чути, щоб могли Марусю вкрасти. Хіба янголи з неба прилетять та візьмуть її на крилята — оце може статися.
Але жарт Василів пройшов непоміченим, як самітний промінь у густій мряці. Явдоха й розуміла, що вона лякає доньку, але не могла себе повстримати. Жах був сильніший її міркувань.
— Так воно… ну все ж. Так ти ж, Василю, іди з нею, а я оце тут позамикаю та й собі за вами.
Маруся, наче жертва якась обреченна, накинула хусточку й стала, дивлячись на Василя.
— Ну, чого стала? Іди — я хочу дещо Василеві сказати. Давай я кісники поправлю… Іди —
