Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
Так от якось одбився цар Петро від своїх драгунів, а драгунами командував оцей самий князь Куракін. А відбився тому, що був дуже нетерплячий. Він із військом був на лівому боці Козинки: моста нема — ну поки там міст наведуть, а йому не терпиться. От він узяв із собою кілька душ та вплав через Козинку, а там на Тавижний яр, на Осикові байраки, а тут і наскочив чи на розбійників, чи ще на яку біду — не знаю, ну тільки плохо прийшлося цареві. Став він одбиваться, а до князя Куракіна послав гінця — так, мовляв, і так, — приперли мене, біжи рятувати.
Ну князь, розуміється, вже не дожидав моста, кинувся із своїми драгунами прямо у воду.
Добігають до Осикових байраків, дивляться — а цар кинувся із конем ув Айдар: приперли його вже до краю. І хто його знає, що б воно там і вийшло, якби не підскочили драгуни. Словом, виходить діло, що князь Куракін урятував цареві життя, і вже з тої пори цар із ним не розлучався.
І виїздили вони тоді всю Україну, бували на всіх шляхах: і на Московському, і на Воронізькому, й на Гатманському; перепливали й Івсуг, і Ковсуг, і Стару Білу, що в Айдар ото пада. І по степах усюди, і там, де ото тепер Військові Землі, і де Нищеретівка, — усюди були.
От їхали вони раз низом через Тарабанівський міст повз Василькові ліси на Валуйський шлях. Зупинилися на спочинок саме отут, де оце тепер село наше. А князь Борис Іванович і каже: «Ох, — каже, — гарно тут! Ніколи б, здається, звідси й не пішов…» А цар Петро тоді: «Як ти мені, мо'на ска'ть, життя врятував, так хочу я тебе наградить, — бери собі оцю землю усю, скільки хочеш, бери. Це моєму хрещеникові на зубок». А у князя був синок, і хрестив його цар Петро.
Та отак, бачиш, і заволодів князь усією землею. І одбатував собі невеличкий шматочок — аж ото від Тарабанова, де тепер Павлівка, та до Нищеретової довжини, а від Телішових — аж оце по річку ширини, — о!..
Ну земля тоді справді дика була, сіл було мало, села малі, без церков; ото тільки у барині у Тарабанші й була церква — де ото тепер стоїть кам'яна капличка — та млин водяний, та два чи три вітряки. Ото й усього. А то не то, кажу, сіл, а й хуторів не було. Це тепер народу намножилося без числа, хутори як гриби поросли: і Паньківка, і Луб'янка, і Гриценків, і Бунчужний — та хіба мало їх! А тоді як було, може, хат із двадцять біля Макортета, то й гаразд, а то й тих, ма ть, не було. Ото там, біля Макортета, й моя хата колись була. Це я її не дуже давно, мо, років із десяток буде, як переніс осюди, де тепер.
Ну так ото, кажу, як відрізав собі князь земельки, — почав хазяйнувати. А тоді яке хазяйнування було? Насамперед заселити. Ну князь Борис Іванович не дуже про те дбав, то воно у нього й ішло, як мокре горить. Оце візьметься наче й з короткими віжками: розсилає своїх людей, щоб ото, значить, закликати на переселення; будує, розпоряджається. А потім перегорить-перегорить у нього оте все, осядеться, стухне. Та й ніколи йому: він більше по загряницях жив по царських ділах. Та й те сказать, що не зовсім тут і безпечно було: он там, за річкою біля Білої гори та в Кимлицькому яру, кочували кимлики. Зробить собі земляночку, покриє чаканом — із рогоузу таке плели вони — та й живе. Та й інші розбійники степові набігали, не дивилися, що «свої», а так облуплять, що тільки держись! Навіть церкву, що ото колись тут стояла, кілька разів обкрадали, не то що! Одно слово, неспокійно було, то мало й охочих знаходилося селитися.
Це так за Бориса Ивановича. Ну, а як настав Олександер Борисович, отой царів хрещеник, — пішло діло по-іншому. Той зараз випрохав собі у царя солдатів, очистив землю від кимликів та розбійників, а тоді по всіх губерніях розіслав закликачів, щоб кликали людей: «Кажіть, що у нас тут на вербі груші ростуть, молочні ріки течуть, — що хочете, кажіть». Ну вони й почали брехати. Ну, що брехали, то брехали, а дещо й правда була. А правда була така, що хто б ти не був, що б ти не напрокудив, — сміло йди до князя, князь тебе бере під свою защиту, й ти тоді нікого не бійся. І от такого народу багато й поприходило. Особливо таких, що із своїми поміщиками не поладили. Бувало таке, що і вб'є поміщика — так аби сюди прибіг, а тут уже тебе сховають, і ім'я тобі друге дадуть, і года перепишуть…
Василь поглянув на діда: «Чи не ухекав і ти, дідусю, свого поміщика, що тобі ім'я перемінили?..»
— Отак, бач, і заселилася ця вкраїна. А князеві Олександрові усе мало, все мало, ще хочеться землі, а де її узяти? Чиї рядом землі? Телішова та Тарабанова: вони володіли своїми землями по якихось документах ще басурменського царства. Ну Тарабанів сам хто його знає де дівся — чи помер, чи так куди зійшов, а тільки в Тарабанівці жила сама його жінка, Тарабанша, здорова така, дебела баба. Села у неї усі були кацапами заселені: «То, — каже, — смирніший народ, ніж оці хахли…»
Ну ото й задумав князь поживитися нащот земельки, нащот Тарабаншиної. Почав з того, що завів із нею кумпанство: то управляющего свого німця туди шле, то сам приїде попить-погулять, бо покійниця дуже була охоча до цього діла. А тій, само собою, честь: куди ж пак — князь!
Ну от раз вони так гуляли-гуляли, пили-пили, а князь і каже Тарабанші ніби так, шутейно: «Та, — каже, — які оці степові поміщики — знаю я їх. У них ні в кого й документів нема. Вони так собі, з божої ласки володіють земелькою». А Тарабанша: «Не знаю, як у кого, а у мене всі документи єсть».
