Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
В панському будинку світилося три вікна. Властиво, два вікна, а між ними шкляні двері, що виходили на веранду. Василь тихо вийшов на ту веранду й заглянув до кімнати.
Маруся сиділа посередині кімнати, уткнувши обличчя в долоні; князь сидів віддалік у кріслі-качалці й колихався, курячи сигарету. Потім, не виймаючи сигарети з рота, підійшов до Марусі, обняв її однією рукою, а другою лагідно, але сильно почав одривати руки від обличчя. Маруся пручалася…
Далі не міг дивитися. Скочив прямо з веранди, наробивши шелесту. Внизу були розбиті клумби, штучні холмики. Василь намацав добру каменюку й тільки хотів бігти на веранду, як одчинилися двері і на веранду вийшов князь.
— Ето ти, Альоша?
Він навіть не договорив. Зручною озлобленою рукою пущений камінь вдарив прямо у висок, князь повалився без стогону.
В одну мить Василь був у кімнаті.
— Марусю… тікаймо. — При звуках дорогого голосу Маруся мало не крикнула. Василь схопив її за руку й здавив: — Ц-с-с!..
Погасив свічки, вивів Марусю на веранду, зачинив двері й гайда через сад. Коли перелізли через огорожу, став і твердим якимось, як сталь, голосом сказав:
— Марусю! Я вбив князя. Мені тут місця нема. Я мушу тікати, й то зараз… далеко… я сам не знаю куди. У тебе мати. До неї дорога он туди. А моя дорога — он туди. Скажи ж тепер — якою дорогою підеш?
І, притулившися, ледве чутно прошепотіла Маруся:
— З тобою.
Міцно, дуже міцно пригорнув до грудей, узяв за руки, — і дві постаті щезли у тьмі.
ТроєНарис з галицького життя
В одній із львівських кав'ярень сиділо троє молодих людей. Обличчя їх були бліді,— видно, що життя на цім світі діставалося їм нелегко. Голови їх були нахилені в одне місце — вони слухали читання, і то так, що забули, де вони знаходяться, забули, що довкола них сотні людей, що кельнери поглядають за всіма гістьми, щоб який не втік не заплативши; що це публічне місце, а в ньому однаково не вільно показувати язик і душу…
Вони слухали, як нервовий, трохи приглушений голос читав:
— «…Нова стація мученичого походу нашого народу на історичну Голгофу, нову криваву жертву поклало наше мужицтво на визвольнім престолі. Озвірілі від ненависті фарисеї горлають без упину: «Розпни його! Розпни його!..» А всякі пілати вмивають рукиг від невинно пролитої крові…
Чим більше вісток приходить про коропецьке вбивство, чим ясніше стає, що зроблено в Коропці «в імені права», — тим більше стинається кров у жилах, і ніяк не можемо собі вияснити, що щось подібного мало статися в конституційній державі Середньої Європи, і то під правительством, що опирається на народнім парламенті, вибранім на основі загального голосування!
Село Коропець лежить в окрузі, де по довгих літах панщизняної неволі стали оце селяни приходити до повної свідомості своїх горожанських прав і відчування політичного гніту та економічного визиску. Коропецькі люди від давен-давна віддаються промислові, торгівлі і притім визначаються свободнолюбністю й карністю в організації. В селі — читальня «Просвіти», де гуртується майже ціле село, з виїмком нечисленної москвофільської фракційки, що гуртується коло читальні общества ім. Качковського. Крім того, мають наші люди касу й крамницю, а також «Господарську спілку», дуже добре ведену. Коло двору тутешнього дідича, графа Станіслава-Генріка Бадені, що кандидує проти нас до сойму, гуртувалося все вороже нашому народові. Працював тут передусім двірський персонал, що без упину уладжував у дворі всякі патріотичні маніфестації, аби лиш з не уміючих говорити по-польськи латинників[27] зробити завзятих поляків. Працювали тут і польські ксьондзи, і всі поляки — учителі й учительки, окружний лікар; сповняла теж свою місію й «жандарська квартиря». І ось виринула польська «Czytelnia»[28], ба навіть райфазенка[29], заснована для підкопування наших інституцій. Розуміється, не обійшлося тут і без позичення сил із табору так званих хрунів, зрадників свого народу; так, наприклад, пішов на услуги дворові між іншими також і теперішній війт[30] Михайло Мельничук.
Росла й кріпла Польща, збільшувалися дратування та всякі знущання над нашим народом; але рівночасно зміцнювалася й організація наших селян. Провідником громади в боротьбі з місцевою Польщею був якраз покійний Марко Каганець, син Василя. Не засібністю вибився він у громаді, бо мав усього хату, чверть морга огороду й два морги поля, — але розумом і любов'ю до свого народу. Вже кілька літ верховодив він у громаді, всі його шанували й слухали, а він заступав і поучував громадян на кожнім кроці з незрівненим пожертвуванням, яке, врешті, припечатав своєю смертю…
Почалися приготування до соймових виборів. Двір[31], з котрого кандидував сам дідич граф Бадені, докладав усяких старань, щоб попсувати українську народну справу, і насамперед список правиборців було пофальшовано так, що селяни, під проводом Марка Каганця, внесли не більше не менше як 75 рекламацій[32]. На зборах громадська рада ухвалила вибрати з-поміж себе рекламаційну комісію і вибрала п'ять членів. Але на засіданню писаря не було, тож війт заявив, що ухвала пізніше буде внесена до книги протоколів; але на другий день пішла по селу чутка, що таки війт не хоче заносити ухвали до протоколу і, значить, справа рекламації піде нанівець: вибирати будуть
