Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Оскільки ви зрозуміли, хто я, доведеться відрекомендуватись повністю: майор Радянської Армії — Гончаренко. Всю війну прослужив у Німеччині, Італії, Іспанії. Був навіть бароном фон Гольдрінгом, а тепер прийшов поговорити з вами як росіянин з росіянином.

— Ну що ж, Гончаренко то й Гончаренко. Якщо ви не погребували прийти погомоніти з старим, значить, хай це буде моїм причастям, як казали раніше у нас в Росії віруючі люди. Відчувши наближення смерті, кликали священика і сповідались йому в усіх гріхах. А до мене, людини невіруючої, священик прийшов сам, ще й в образі більшовика. І хоч як парадоксально звучать мої слова, я радий цьому. Ще парадокс: ви єдиний, хто зв’язує мене з живим світом. Єдиний, кому я можу вилити душу. Дивно, але факт… Ви завжди подобались мені, у вас не було безглуздого німецького гонору, презирливості до інших людей, крім німецької раси. Щоправда, мені ніколи не надходило в голову, яку роль ви відіграєте в моїй долі. Але все одно повторюю: я вдячний вам.

До революції я чесно працював у Генштабі, в сімнадцятому разом з іншими офіцерами утік за кордон і став тим, кого ви зустріли в школі під Фігерасом. Два почуття завжди жили в мені: ненависть до більшовиків і любов до Росії. Під пекучим сонцем Іспанії, в пісках Африки, де мені довелось побувати, коли я працював на англійців, я завжди мріяв про російську зиму. В європейських містечках, що туляться одне до одного, мріяв про російське привілля, про степ і тайгу… І, звичайно, про сніг — білий, сипучий, про сибірські ялиці й кедри. Не знаю, чи доведеться мені побачити все це. Може, як в’язневі, а може, стару людину, яка нікому не може завдати шкоди, відпустять вмирати на волі…

— Мабуть, так і буде…

— Так от, молодий чоловіче, коли вже мова зайшла про парадокси… Коли ви, росіяни, нічого гріха таїти, ті ж більшовики, яких усі, і я в тому числі, вважали неотесаними дикунами, виграли війну у німців, прославленої цивілізованої нації, у мене защеміло під серцем. Адже комуністи, не шкодуючи життя, відстояли матінку-Батьківщину, безкраї її сніги, широченні ріки, ліси дрімучі, все, що я любив, що всмоктав з молоком матері! Вам, напевне, дуже дивно все це чути, але життя, молодий чоловіче, значно складніше, ніж можна собі уявити. І якщо останнім часом у Німеччині я ні про що, крім своєї печінки, не думав, то тепер раптом відчув себе людиною, наділеною апаратом мислення, людиною, яка може аналізувати, любити чи ненавидіти. Я хвилююсь, думаючи про зустріч з тими людьми, які відібрали в мене Росію і які тепер повертають мені її. Якби я повернувся додому з німецькими завойовниками, я не відчував би себе на батьківщині. Змінилися б кліматичні умови, я жив би серед природи, яку топтали б чужі чоботи. А тепер я їду в Росію, їду до своїх колишніх ворогів, для яких Росія — така ж сама батьківщина, як і для мене. І взагалі, як усе дивно! Люди, які повинні зневажати мене, раптом дбають про мене, створюють мені умови для життя. Ви розумієте, про що я кажу, майор Гончаренко?

— Так, і мені щиро шкода вас. Адже ви жертва страху, нерозуміння. Частина російської інтелігенції і військових одразу зрозуміли, за що треба боротися. Вони залишилися на батьківщині, пережили розруху і голод і тепер разом з своїм народом святкують Перемогу.

— Як вам вдалося обманути мене, старого професіонала! Адже я вважав себе королем розвідки. Мені завжди щастило. Може, ви нарешті скажете, навіщо вам потрібен був такий розвалюх, як я? Адже тоді, в кав’ярні, коли ви ніби ненароком залишили мені газету, ви не думали про те, що я, хворий і старий, зможу викрасти у Шлітсена якісь матеріали і передати їх росіянам? Чесно кажучи, я вважаю, що вони не дуже й потрібні вам. Наскільки я тепер розумію, ви чудово поінформовані про все. Що ж примусило вас піти на цей крок і, очевидно, дечим ризикувати, якщо ви опинилися в одному літаку зі мною? Адже ви супроводжуєте мене в Москву не для того, щоб витягти з мене ще дещо. Я вже й так, як кажуть, остаточно розколовся. Це зрозуміли всі, хто розмовляв зі мною в Берліні. Летіти в радянському літаку в ролі помічника Нунке — теж неможливо. Отже, вами керувало щось інше. Якщо так чудово законспірованому розвідникові довелося виїхати. А може, це випадковий збіг обставин і ваше повернення не пов’язане з моєю зрадою?

Григорій хотів щось відповісти, але старий перебив його.

— Е ні, братику мій, якщо вірити моїй інтуїції розвідника, ви рятували вашого приятеля Домантовича, чи не так?

— Не будемо уточнювати: ні вам, ні мені це ні до чого. А втім, ваш перехід у радянський сектор справді вивів з-під вогню наших розвідників, на яких упала підозра. Що ж стосується мого термінового виїзду з Німеччини, то ви, як розвідник, зрозумієте мене: я виконав своє завдання…

— Що ж, молодий чоловіче, спасибі вам за все. Більшовики не раз кричали на весь світ, що хочуть перевиховати людей, розкрити всім очі, розповісти про правду, про справжній гуманізм… Вважайте, що ви виграли бій…

Григорій підвівся, мовчки потис старому руку і вийшов.

Яскраве літне сонце вривається у вікна кабінету. Григорій Гончаренко скінчив свій робочий день. Прибрав розкладені на столі папери, деякі сховав у сейф, інші акуратно розклав по шухлядах і замкнув. Підійшов до вікна, посміхнувся.

«Точність, як в аптеці», — чомусь майнула у мозку ця безглузда фраза.

Внизу на тротуарі стояла Марія, обвішана згортками і пакунками, з великим букетом квітів. Тоненька, струнка, вона з висоти п’ятого поверху здавалася зовсім дівчинкою. А за спиною її, наче атласний шлейф, простерся рожево-блакитний