Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Нунке набирає номер, чути довгі, тривалі гудки, ніхто не відповідає. Нунке натискає на важіль, набирає інший номер.

З трубки лунає жіночий голос.

— Сьогодні на світанку він виїхав у справах у східний сектор.

— Коли повернеться?

— Точно не знаю, можливо, завтра після другої.

Нунке опустився на канапу і довго так лежав нерухомо.

Мов крізь шар вати, до нього долинали голоси дітей, які завжди замовкали при його появі. Він викликав у них страх… Чи пестив він їх коли-небудь? Коли померла старша донька, він не зміг навіть приїхати на похорон і, звичайно, розумів, що Берта ніколи йому не пробачить цього… Та Берта й діти завжди були дуже самотні. Він був весь час у роз’їздах, писав їм нечасто. Дружина навіть не написала йому записочки з Гамбурга, не подякувала за дарунки, — передала через Фреда суху фразу: «Гроші ще є, присилати не треба». Ця фраза наче містить у собі все їхнє спільне життя. Що ще, крім грошей, він давав своїй родині?..

Чути, як грюкнули двері. Зельма почовгала до його кабінету.

— Вам треба поїсти, я приготувала обід. Принести сюди чи накрити в їдальні?

— Я не хочу їсти.

Зельма недочувала й, не розібравши слів, не виходила.

— Може, заварити липового цвіту, як це робила ваша матінка, коли ви хворіли?

Знову згадує про матір. Що за чортівня?

— Ні, ні, Зельмо. Мені нічого не треба, — майже закричав Нунке.

Двері, тихесенько рипнувши, зачинились. Липовий чай — знову спомин про матір… Але ж Шульц казав, що в Баумана були погані стосунки з матір’ю, і та навіть погрожувала, що божа десниця покарає його за все. Господи! Чому раптом згадалась ця безглузда фраза? Якісь дурниці лізуть у голову. Треба взяти себе в руки і вирішити, що робити далі.

Втеча Воронова, провал школи, від’їзд у східний сектор Берти з дітьми. Все це нестерпно. Це повний крах його кар’єри, усього життя. Більше в ньому нічого не залишилось. Ні, фон Кроне не може допустити такої ганьби.

Як хочеться ще раз поглянути на дітей, на Берту, але фотокартки в кімнаті дружини, а заходити туди страшно, та й, мабуть, вона забрала альбом з собою.

Нунке підходить до письмового столу, висуває нижню шухлядку, на хвилину замислюється, дивлячись на сталь пістолета. Потім, зважившись, дістає блокнот, вириває аркуш і розгонисто пише: «Люба Берто й діти. Я розумію, що не можу повернути вас. Все, що я робив, було безглуздим. Вам потрібно зовсім інше. Писати немає сил. Прощайте, я по-своєму любив вас».

Він поклав аркушик паперу посередині столу. Хай його смерть буде пов’язана тільки з цим.

Клацнув постріл. Його сухий звук пролетів по порожніх кімнатах. Але глуха Зельма нічого не почула.

Нунке, розкинувши руки, лежав на килимі, і тоненька цівка крові текла з його рота.

А на столі кивав головою китайський мандаринчик, ніби схвалюючи дії господаря кабінету.

«Ну, любий, зроби останню послугу — прийми весь удар на себе. Скільки ми з тобою подорожували, скільки бачили, — підганяє Григорій свій «опельок». Він їде з Карова у східний сектор Берліна. — Адже, ж ти болю не відчуєш, тебе полагодять, пофарбують, і знову служитимеш новому хазяїнові. А от що буде зі мною, невідомо.

Дивно влаштована людина. Скільки разів дивився у вічі смерті і навіть не здригнувся, розумів — так треба. А зараз, коли їду до своїх, коли знаю, що полковник розрахував усе до дрібниць, коли врятуванням займатимуться свої, рідні люди, мені раптом стає страшно».

Григорій озирається. Довга стрічка шосе порожня, та ось на шаленій швидкості його переганяє машина — одна, друга. Що це? Може, все зірвалось? Машини пролітають мимо, Григорій заспокоюється.

Думки пливуть, і раптом блискуча, осяяна сонцем стрічка шосе перетворюється на Дніпро… Зашуміли верби, ласкаво закивали троянди, потяглись до нього червоними й білими пелюстками, а десь, удалині, з ганку до нього простирає обійми батько… Побачити б усе це востаннє, тоді вже і смерть не страшна.

Проїхала зустрічна машина. За кермом — гарна дівчина, вона ласкаво посміхнулась Григорію. І враз, немовби з сонячного марева, випливло обличчя Марії. Великі сірі очі дивились з сумом, ніби промовляли: «Ось ти й поїхав, покинув мене в цьому жахливому пеклі…» Очі немов докоряли, благали… «Адже війна — чоловіча справа, а ми смертельно втомилися… Ми хочемо кохати, народжувати дітей…» І раптом до Григорія долинули слова, яких він ніколи не чув від неї: «Я кохаю тебе, Григорію, я хочу бути з тобою…»

Він здригається, намагається відігнати видиво, але обсипане золотавими іскорками обличчя весь час пливе поряд. Здається, наче жінка нахилилася до віконечка і шепоче ніжні слова: «Не бійся нічого, рідний, я завжди з тобою, я не полишу тебе. Все буде добро. Скоро ти повернешся в Київ, а потім забереш і мене».

Григорій вже їде похмурими вулицями Берліна. Шукав потрібну йому вулицю, щоб зробити коло і рівно о восьмій бути біля перехрестя. Ось і лікарня — велика світла будівля, він об’їжджає її. Стрілка годинника наближається до восьмої. Через три хвилини треба бути на місці «аварії». Воно обране дуже вдало: перехрестя пожвавлене, машини мчать в усіх напрямках. Григорій додає швидкості — до моменту «катастрофи» залишається хвилина…

І раптом удар в ліве крило